Соломія зачинила двері кімнати за собою спокійним, але рішучим рухом. Вперше за довгий час вона відчула глибокий спокій. Не тишу порожньої хати чи тихого вечора, а внутрішній спокій жінки, яка нарешті сказала те, що хотіла.
Вона сіла на край ліжка й притягла до себе сукню. Проводячи пальцями по тонкій тканині, згадала той день, коли вперше побачила її у вітрині. Був звичайний вівторок, вона йшла з роботи втомлена, занурена у щоденну рутину. Коли заметила сукню у вікні магазину, зупинилася миттєво. Справа була не лише в сукні. Це було про свободу дозволити собі щось. Про те, щоб нарешті відчути, що вона варта цього.
Роками вона забороняла собі такі речі. Не тому, що не могла дозволити, а тому, що голос Дмитра, завжди присутній у тіні, шепотів: «це марнотратство», «це непотрібно», «тобі це не потрібно». І поступово Соломія почала вірити, що її бажання дрібязкові. Що вона не має права. Що має бути «розсудливою», «скромною», «ощадною».
Але того вечора, коли вона вголос сказала правду, відчула, як шару за шаром позбавляється того кокону сорому та покори.
У сусідній кімнаті Дмитро сидів у пітьмі, мнучи у руках зімятий чек. Слова Соломії лунали в його голові, одне за одним. Він не міг їх ігнорувати. Відчував їхній тягар у грудях.
Для нього всі ці роки були про контроль. Він називав це «відповідальністю», «турботою», «фінансовою стабільністю».
Кожну заборону, кожну докір він виправдовував. Казав собі, що робить це заради спільного блага. Але яке ж це благо, якщо тільки він вирішував, що є «потребою», а що «примхою»?
Коли Соломія показала йому свої витрати, акуратно записані у зошит, він відчув пустоту в шлунку. Не лише тому, що вона мала рацію, але й тому, що усвідомив: він не бачив її справжньою роками.
Чи любив він її? Так. По-своєму. Але чи поважав? Ні.
Ранок застав Соломію вже на ногах. Вона вмилася, зачесала волосся, зварила собі улюблену каву. Сукня лежала на плечиках, готова. Сьогодні вона її одягне. Не для Дмитра. Не для колег з офісу. Для себе.
Дмитро зявився в дверях, з виглядом втомленим і беззахисним. Його волосся було збентежене, а очі червоні від недосипання.
Доброго ранку, промовив він тихо. Можемо поговорити?
Соломія подивилася на нього кілька секунд. Потім ледь кивнула.
Кажи.
Дмитро глибоко вдихнув.
Я помилявся. Багато в чому. Роками я звалював усе на тебе й вимагав лише покори. Я не вмів тебе бачити. Вимагав бути партнеркою, а поводився як начальник. І тепер… не знаю, чи можу це виправити.
Соломія нічого не відповіла. Тримала чашку кави в долонях.
Я був несправедливим, продовжив він. Вважав свої гроші «своїми», а твої «сімейними». Купував те, що хотів, коли хотів, навіть не замислюючись, чи згодна ти. Але від тебе вимагав звіту за кожну дрібницю.
Він замовк.
Я не знаю, чи хочеш ти залишитися зі мною. Але якщо так… я хотів би навчитися. Бути чоловіком, який не наказує, а питає. Не навязує, а слухає.
Соломія поставила чашку й підвелася.
Дмитре, дякую за твої слова. Але розумієш… зміни не стаються від однієї розмови. Я не можу тобі нічого обіцяти. Єдине, що можу сказати відтепер я обираю сама для себе. Я буду далі бути уважною, але не тому, що ти цього вимагаєш. А тому, що так відчуваю.
Я люблю тебе, Соломіє.
І я кохала тебе. Але кохання без поваги… починає боліти. А я більше не хочу, щоб мені було боляче.
Вона взяла сукню й пішла до дверей. Перед тим, як вийти, обернулася:
Сьогодні я вдягаю цю сукню для себе. Не для тебе, не для когось. Це перший день, коли я обираю себе.
Вона вийшла, залишивши за собою тиху квартиру й чоловіка, який уперше зрозумів: справжнє кохання не про володіння, а про свободу.
