Моя донька та зять загинули два роки тому але одного дня онуки раптом скрикнули: «Бабуся, дивись, це ж наша мама і тато!»
Ганна була на пляжі з онуками, коли вони несподівано показали на кав’ярню неподалік. Її серце завмерло, коли вони вигукнули слова, які перевернули її світ. Пара в кав’ярні була схожа на їхніх батьків, які, як усі знали, загинули.
Жалоба змінює людину по-різному. Буває, це тупий біль у грудях. А іноді він б’є в обличчя, наче кулаком.
Того ранку на кухні, дивлячись на анонімного листа, я відчувала мішанину надії та жаху.
Руки тремтіли, перечитувала слова: «Вони не пішли навіки».
Білий папір ніби пек пальці. Я думала, що впоралася з горем, створила стабільне життя для онуків Данилка й Петрика після втрати доньки Оксани та її чоловіка Тараса. Але ця записка змусила зрозуміти: я далека від реальності.
Вони загинули в аварії два роки тому. Досі памятаю, як Данило й Петро питали, де їхні батьки й коли вони повернуться.
Місяці знадобилися, щоб пояснити: вони не повернуться. Серце розривалося, але я казала, що завжди буду поруч.
А тепер лист, який стверджував, що Оксана й Тарас живі.
«Вони не пішли?» прошепотіла я, опускаючись на стілець. «Хто ж так жорстоко жартує?»
Вже хотіла викинути листа, але телефон задрижав.
Банк повідомляв про транзакцію з картки Оксани, яку я зберігала на пам’ять.
«Як? шепотіла. Вона два роки лежить у шухляді!»
Зателефонувала в банк.
«Доброго дня, це Віктор. Чим можу допомогти?»
«Перевірте останню операцію на картці моєї доньки», попросила.
Після довгих питань про номери та родинні зв’язки пояснила: «Я її мати. Вона загинула, я веду її рахунки».
Пауза. Потім обережна відповідь: «Шкода чути. Але транзакція проведена з віртуальної картки, привязаної до рахунку».
«Я її не створювала!»
«Віртуальні картки активні, доки їх не вимкнути. Вимкнути?»
«Ні. Скажіть, коли її створили?»
«Тиждень перед перед загибеллю вашої доньки».
Мороз пробіг по спині. Подзвонила подрузі Галі.
«Це неможливо!» скрикнула вона.
«Хтось хоче, щоб я повірила, що вони живі. Навіщо?»
Сума була невелика 850 гривень у кав’ярні. Частина мене хотіла їхати туди, інша боялася дізнатися зайвого.
Вирішила відвідати кав’ярню вихідними. Але субота змінила все.
Онуки гралися на пляжі, сміялися. Вперше за довго вони були щасливі.
Раптом Данило скрикнув: «Бабуся, дивись!» Вказав на кав’ярню. «Це ж наша мама й тато!»
Серце зупинилося. За тридцять метрів сиділа жінка, схожа на Оксану, і чоловік точна копія Тараса.
«Посидь з дітьми», попросила Галю.
Пішла за парою. Вони пішли стежкою, жартували. Вона зачісувала волосся за вухо, як Оксана. Він кульгав, як Тарас.
Потім почула: «Ризиковано, Еммо, але виходу не було».
**Еммо?**
Вони зайшли у котедж, обвитий виноградом. Я подзвонила на 102.
Коли двері відчинилися, передіною стояла Оксана.
«Мамо? Як ти нас знайшла?»
Зявився Тарас. Наближалися поліцейські.
«Як ви могли?» голос тремтів. «Ви знаєте, через що ми пройшли?»
Поліція прийняла звіт.
«Розкажіть, що сталося», сказав офіцер.
Оксана й Тарас (тепер Емма й Артем) пояснили:
«Були борги, погрози. Ми думали, що втеча єдиний шлях. Сподівалися, що дітям буде краще без нас».
Вони зізналися, що інсценували смерть, щоб уникнути переслідувань.
Галя привезла дітей. Ті кинулися до батьків: «Мамо! Тату! Ми знали, що ви повернетесь!»
Оксана плакала: «Пробачте, мої любі»
Я дивилася й думала: «Але якою ціною?»
Поліція дозволила коротку зустріч, потім забрала їх.
«Вони порушили закон», сказав офіцер.
«А діти? Як пояснити їм це?»
«Правда рано чи пізно відкривається».
Вночі я знову дивилася на листа: «Вони не пішли навіки».
Так, вони не пішли. Вони **втекли**. І це було гірше, ніж смерть.
«Чи зможу я захистити їх від болю?» шепотіла в темряві.
Досі не знаю, чи правильно викликала поліцію. Можливо, варто було дати їм шанс. Але як можна пробачити таку зраду?
А ви як вважаєте?
