Давно хотів записати одну історію, що сталася зі мною в Харкові історію, яка й зараз здається мені сном, хоча все відбувалося насправді. Як і багато хто, я тоді після звільнення з місць не так віддалених працював там, де брали на шахті по підрядній роботі. Робота була важкою, нічна зміна виснажувала, але іншого шансу отримати дах над головою не було: мене прихистили на постійну квартиру разом із бригадою вахтовиків. У моєму становищі могло бути й гірше.
Якось, повертаючись вночі з роботи, я вирішив скоротити шлях через парк. Осінь, темно, втома стискає кожен м’яз, і єдине, чого хотілося це впасти у ліжко й забутись. І от, на лавці попереду якийсь згорток. Підходжу ближче у ковдрі лежить немовля. Серце зупинилося від відчаю: що мені, колишньому засудженому, робити з дитиною? Але совість взяла гору. Взяти маля в чоловічу комуналку було б божевільством, тому я згадав, що біля парку розташований дитячий будинок.
Я заніс туди дівчинку, пояснив усе черговій. Записки не було, тож сестра вирішила дати дитині імя запропонувала назвати її Анною Ігорівною, на мою честь як знайшов. Погодився. Відтоді я часто думав про ту ніч і про те маля, яке залишилося без рідні точно так, як і я сам у світі. Навіть іноді дзвонив у заклад запитував про малечу, а коли Анна підросла, став приходити в гості, приносити їй цукерки та книжки.
Кожного разу Аня подавала мені малюнки, де ми були зображені удвох вона, я, і навіть мама поруч. Доля звела мене тоді зі Світланою, працівницею того ж дитячого будинку. Вона була ще молодша за мене, але чудово розуміла, якій цінності сімя для дитини, адже колись і сама тут виховувалася. Але всиновлювати самотньому чоловіку дівчинку на той час не дозволяло законодавство, і він сам це розумів.
Одного разу Світлана завела зі мною серйозну розмову. Ми зрозуміли, що можемо стати справжньою родиною для Ані й одне для одного. Я вже пять років виплачував кредит за двокімнатну квартиру, заробітки майстра на шахті дозволяли мріяти про краще майбутнє. Єдине, чого бракувало це родинного тепла.
Ми зареєстрували шлюб. Обставили кімнату для Ані, підготували всі документи, і ось настав той день, коли ми прийшли за донькою. Вона кинулася мені на шию, обійняла Світлану й раптом зрозуміла: її омріяний дім це вже реальність. Я опустився перед дівчинкою й прошепотів: «Анюта, пакуйся. Тепер у тебе є родина, і ми чекаємо саме тебе».
Так одне диво, яке дав мені життя, перетворилося у справжню сімю через десять років. Чи залишилися ми зі Світланою разом, не знаю, але вірю: добро об’єднує людей краще за що-небудь у світі. Тепер я впевнений: доки є люди, здатні на вчинки заради дитини, ця земля буде багатою на милосердя й любов.
Я сам зрозумів навіть найважчі випробування можуть змінитися на щастя, якщо не проходити повз чуже горе.
