Це дитина Ігоря…
Усе почалося немов під м’якою ковдрою сну в пересічній сімейній квартирі на четвертому поверсі київської дев’ятиповерхівки. Посеред строкатої тиші тут жила самотня жінка, вже пенсіонерка, працююча, на ім’я Мирослава.
Її дні, здавалося, текли як річка в задумливу пору пенсія, підробіток, подруги, короткі візити до онуків у Львів та допомога літній матері, що мешкала поруч, на Оболоні.
Той ранок нічим не різнився від інших: висока стеля світліла, кішка спала на газетах, дзвінок до мами Звичний вихідний, коли Мирослава видавалася сама собі застряглою між графіків і нічних змін адже вона працювала реєстраторкою на приватній клініці в Оболонському районі, відповідала на дзвінки, записувала клієнтів, і мріяла про львівську каву у власних келихах із онучкою Насткою.
Стійка буденність обвивала її як павутина: до мами пройтись два подвіря, приготувати суп не завада, тим більше у неї ще є вчорашній борщ, млинці й якийсь напівзїдений пиріг. Лише підйом на пятий поверх без ліфта насичував повітря глухим зітханням.
Скарги мами звучали як сюрреалістичний хор: обговорення болю в ліктях, рецепти від сусідських бабусь, цитати з передачі Малахова в Першій студії Будь-яке слово Мирослави немов розчинялося: «Що ти там розумієш? Який термометр подати?!»
Перед виходом Мирослава споглядала себе у старому дзеркалі: сережки, світлі пасма, мішечки під очима час торкнувся, але обійшов стороною. Обережно підмалювала губи, думаючи: «Мамі треба купити житній хліб, масла і ще щось» Коли раптом роздався дзвінок.
Вузький коридор, скрип дверей. За порогом стояла зовсім юна дівчина, тонка й настовбурчена, з русявим хвостом, у смугастій футболці, темній кофті й джинсах, з рюкзаком і згортком на руках.
Не встигла Мирослава нічого збагнути дівчина зробила крок, простягла їй згорток і прошепотіла крізь стукіт власного подиху:
Це вам!
Мирослава інстинктивно взяла згорток, навіть не встигнувши сховати помаду. Відчула на руках вагу і тільки тоді опустила очі: всередині був малюк!
Водночас дівчина вже бігла вниз сходами, щось кинула на ходу:
Це дитина Ігоря, а мені вчитись треба…
Глухий стук дверей у підїзді, нестяма.
Мирослава ще декілька хвилин нерухомо стояла на сходовій клітці, дивовижно спокійно думаючи про сміття: «Головне не забути винести, коли піду до мами». У коридорі зявився чужий, невідомо коли поставлений пакет.
Що робити з дитиною? Кому дзвонити? Як реагувати? Серце стискалося, руки вчиняли все самі: маля в пелюшці крихітне, з пустушкою у формі совеняти, мабуть, і місяця немає.
Тихо-тихо… гладила її голівку Мирослава, підраховуючи, чи це не Лев, її син, міг бути Ігорем для когось…
Син її Лев працював у Харкові, у нього двоє дітей, а чоловік Мирослави давно перейшов за обрієві межі. Життя її було, як ватна ковдра, що захищає сон, але зовсім не проявляє чудес.
У пакеті тільки пляшечки, суміш, підгузки та крихітний комбінезон.
Дівчина, яка залишила маля, промайнула знайомим болем у скронях.
Чекаючи дзвінка сина, Мирослава машинально міняла дитині підгузок, готувала суміш; гадала: «Може, не мій це гріх, не мій це хрест? Але чия тоді дитина Ігоря? Якого Ігоря?»
І що робити? Телефонувати до поліції? До швидкої? Раптом ця дитина таки рідна
Обриси події розпливалися, мов фарба у калюжі.
До вечора так і не отримавши звязку із сином, Мирослава дзвонить подрузі Олесі. Та спокійно по-філософськи пропонує:
Може, це сусідський Ігор? Бізнес у нас, Ігорів хоч греблю гати. Або дівчина просто помилилась підїздом
Мирослава лише посміхається у снах такі історії химерно абсурдні. Чи то їй боровся розум із серцем, чи то світ почав підміняти логіку сюжетом про неї ж саму.
Вечір повз у клопотах: годувала малу, качала на руках, вивчала, як купати немовля.
Зрештою сусідка привела Олесю до самого Ігоря із шостого поверху. Біля дверей стояла бабуся, яка кликнула:
Ігорчику! До тебе знов якісь жіночки
Похмурий Ігорик з ноутбуком під пахвою спересердя лише вигукнув:
Які ще діти? Я одну кішку наполовину прогодувати можу!
Всі троє спустились униз вже легшими й порожніми, а маля снило свій теплий сни під зорями столиці.
Наступного ранку знов пролунав дзвінок на цей раз це була та сама дівчина. У розтріпаній футболці, босими ногами на плитці підїзду:
Ви її не віддали Ви знаєте, де вона, правда?
Очі її метали блискавки, волосся злиплося в вологі пасма.
Заходьте, відчинила їй Мирослава.
Дівчина, Юлія на імя, вся тремтіла: історія її згорнулася в одну ніч, як нескінченна плівка сну. Кохання на курсах, хлопець Ігор із сусідньої “хрущовки”, магія миті й обіцянки. Але хлопець зник, її власний дім відмовив у допомозі, а стипендія розчинилася повітрям. Мати чужа, вітчим лячно суворий.
Я переплутала підїзд і квартиру, плакала Юлія, тулючись до Елі, донечки, бо бачила на фото у соцмережі мами Ігоря були такі ж світлі очі… Я дурна…
Мирослава, не вагаючись, лишила її у себе на місяць: і сон був смачнішим, і по обіді над кавовим печивом навіть мама, зустрівши нову “квартирну”, почала слухатися порад із медичних підручників.
Ранок у цій квартирі став шляхетним, сповненим значення навіть у найдрібніших звуках: дитячому чханні, оклику мами «Груші не забудь!» та легкому шурхоті домашніх тапок по підлозі.
Юлія закінчила сесію самими «добре» й «відмінно», а іноді навіть співала Елінці колискову, якої вчилася ще у далекому дитинстві.
Потім, сон закінчився так само дивно, як і почався: Юлія з Еліною піднялися двома поверхами вище доглядати вже немолоду бабусю Ігоря, сусіда, зовсім іншого, й ту ж саму київську нічну діву обросла інша, лагідна й тепла казка.
Біля старих сходів і поламаного домофона час розчинився в повітрі, і ще довго Мирослава дивилася на вікна може, і звідти колись прилетить новий дивний дарунок від сну.
