Мене немає
Ти знову купила цю дурницю? Олег гепнув пакунок на стіл так, що щось усередині дзенькнуло. Я ж казав: ніякого «Велюру». Дорого і безглуздо.
Віра Миколаївна стояла край вікна, дивлячись у сіру дворову хмару. Там, на подвірї, донька сусідки років семи ганяла голубів, і ті здіймалися хмаркою, розліталися в різні боки, а тоді знову сідали на потрісканий асфальт, ніби нічого й не сталося. Віра стежила за ними й раптом згадала, коли востаннє купувала собі щось просто так. Просто захотілося.
Це крем для рук, Олеже. Сто тридцять гривень.
Сто тридцять це сто тридцять. Ти вже не рахуєш?
Віра не відповіла. Повернулася, обережно взяла пакунок, дістала маленьку баночку із золотою кришкою та поставила на підвіконня біля кущика герані. Герань давно не цвіла. Віра збиралася зясувати чому, та руки так і не доходили.
Віра. Ти чуєш мене?
Чую, Олеже.
Вона вийшла на кухню, відкрила холодильник, задумалася що на вечерю? За спиною чула його важкі кроки, потім грюк дверей в його кабінет. Видихнула.
Їй був пятдесят девять. Вона жила в Харкові, в трикімнатній квартирі на вулиці Культури, заміжня за Олегом Сергійовичем Коваленком двадцять девять років. У них був дорослий син, Михайло, який мешкав у Полтаві і телефонував у неділю, іноді пропускав. Була дача за містом, була машина, якою керував лише Олег, була робота у міській бібліотеці, де Віра пропрацювала старшим бібліотекарем вісімнадцять років.
Життя було. Його ніхто не відбирав.
Вона дістала куряче філе, виклала на дощечку, взяла ніж. Надворі дівчинка вже зникла, голуби теж. Двір спорожнів, у тріщинах асфальту пробивалась минулорічна травичка.
Віра раптово зрозуміла стоїть із ножем, не ріже. Просто стоїть.
Вона поклала ніж, підійшла до підвіконня, розкрила баночку крему. Запах легкий, з нотами квітів. Нанесла трохи на тильний бік долоні, розтерла. Шкіра швидко ввібрала, наче хтось легенько взяв її за руку.
Віра закрила баночку й повернулась до курки.
Вечір минув звично. Олег їв мовчки, дивився новини і ліг спати. Віра ще довго сиділа на кухні з чашкою вже холодного чаю, гортала старий журнал про сади та городи. Не читала просто сиділа.
Зранку на роботі застала Ірину Петрівну біля стелажа з періодикою, та тихо плакала.
Іро, сталося щось?
Ірина Петрівна була старша від Віри на три роки, працювала тут найдовше, знала кожну книжку, і Віра жодного разу не бачила її заплаканою.
Та нічого, пусте, відмахнулась Ірина, дістала хустинку. Пробач. Особисте.
Якщо хочеш розкажи.
Та нема чого. Вона висякалась. Донька дзвонила вчора. Каже: мамо, ти вже стара. Просто так і сказала. Стара.
В якому сенсі?
Просто. Я їй порадила, як з чоловіком розмовляти, по-своєму, просто. А вона: мамо, твої поради з минулого тисячоліття. Ти не розумієш, як тепер люди живуть. Ірина поправила журнали. Може, вона і права.
Не права, сказала Віра.
А ти знаєш?
Віна відповідати не змогла. Постояли разом у тиші, що пахла папером і деревом полиць, і розійшлись.
Обідньої перерви Віра вийшла на вулицю. Квітень був прохолодний, але сонячний, і вона пішла до скверу. Сіла на лавку, заплющила очі. За повіками тепле помаранчеве. Вона думала про Іру, про її дочку, про слово «стара».
Потім подумала про себе.
Віра Миколаївна Коваленко, до шлюбу Садова, народилася у Харкові 1965-го. Закінчила педагогічний університет, факультет української мови та літератури. Одружилася у двадцять вісім пізно, як тоді думали. Олег був інженер, серйозний, здавався надійним. Через рік народився Михайло. Віра пішла у декрет, тоді на пів ставки, тоді забрала матір до себе, допоки не стало, і знову вийшла на роботу. Життя складалося обережно, без зайвого.
В тому акуратному складанні зникло щось, що Віра навіть не могла назвати. Вона відчувала: було, а тепер немає.
Відкрила очі. Навпроти лавки цвіла слива, білими, аж неправдоподібно ніжними квітами. Віра подумала: не малювала вже, мабуть, із тридцяти років. А в університеті малювала пастеллю, для себе, просто так. Потім стало ніколи, потім ніяково, потім і не згадувала.
Вона зателефонувала Михайлові. Він відповів на третьому дзвінку, по голосу зайнятий.
Мамо, привіт! Ти як?
Добре. Просто так.
Слухай, я на нараді майже. Передзвоню ввечері?
Добре. Передзвонюй.
Він не передзвонив. Це було звичним.
Віра повернулася на роботу, відпрацювала до шостої, далі зайшла за хлібом, йшла додому, думаючи, що ходить цією дорогою вісімнадцять років, щодня, і знає її до дрібниць.
Вдома Олег був раніше. Сидів за компютером, щось читав. Вона роздяглась, пішла на кухню.
Їсти будеш?
Потім.
Вона поставила воду, знайшла суп у холодильнику. Поки гріла, дивилась на баночку крему на підвіконні. Гарна малесенька баночка. Віра подумала: Олег має рацію. Сто тридцять гривень навіщо?
А потім згадала про запах.
І залишила баночку стояти.
Минули два тижні. Нічого не змінилося. Аж поки в бібліотеку прийшла Олена.
Віра побачила її одразу: жінка років сорока пяти, у пальто кольору вишні, коротка стрижка, дуже пряма постава. Взяла читальний квиток, спитала книжки з психології й щось по малюванню аквареллю.
Аквареллю? уточнила Віра.
Так, у дитинстві трохи малювала. Захотілося знову спробувати.
Віра оформила абонемент, показала потрібні полиці. Олена ходила впевнено, брала книжки, гортала, ставила назад, брала інші. Віра дивилась у цій жінці було щось таке, чого не здогадуєшся з першого погляду. Якась цілісність всередині. Вистачає самої себе і більше не треба.
Після пів години Олена підійшла з двома книжками:
Ви самі читаєте щось із цього?
Кивнула на полицю з психологією.
Іноді.
Давно тут працюєте?
Вісімнадцять років.
Олена подивилась уважно, не з оцінкою, а по-людськи.
Це багато, сказала вона.
Так.
Подобається?
Віра задумалась. Питання просте, а відповідь ні.
Подобається. Книги, люди, місце звичне.
Звичне, повторила Олена, ніби підбираючи слово на вагу. Розумію.
Взяла книжки й пішла.
Тиждень потому прийшла знову. Одну книжку повернула, попросила ще щось з акварелі. Віра знайшла альбом із репродукціями, дала. Олена подивилася і раптом запитала:
Ви не хочете спробувати?
Що спробувати?
Малювати. Я ходжу на майстер-клас акварелі кожної суботи. Маленька група, все просто. Приходьте.
Віра одразу хотіла сказати: ні. Навіть відкрила рота. Але замість «ні» сказала:
Де це?
Олена записала адресу: арт-простір у будинку на вулиці Сумській, у суботу об одинадцятій.
Увечері Віра довго розглядала ту записку складала у фартух, клала на підвіконня поруч із кремом. Олег не питав. Він взагалі не питав про її справи, якщо тільки це не про гроші чи домашнє.
У пятницю за вечерею вона сказала:
Завтра зранку піду на майстер-клас із малювання.
Олег підвів погляд.
Куди?
На Сумську. Акварель. Олена із бібліотеки запросила.
І скільки це коштує?
Ще не питала.
Ну й іди, якщо нічим зайнятись.
Віра глянула на нього. Він уже не дивився на неї, доїдав. Вона подумала: він сказав саме ці слова, «нічим зайнятись», і що вона чує таке вже двадцять девять років. Ти знову. Навіщо. Скільки. Нічим зайнятись.
Добре. Піду.
Ранок вісім, вода, сірий джемпер і темно-сині штани. Подивилась у дзеркало. Давно не дивилася на себе так уважно. Зазвичай мимохідь, не приглядаючись. А зараз немолоде обличчя, але правильне. Сірі живі очі. Волосся з сивиною, та густе ще. Провела руками. Потім відкрила крем, намазала руки і трохи шию.
Вийшла раніше, не поспішати.
Арт-простір був на другому поверсі старої харківської камяниці. Усередині світлі стіни, деревяна підлога, великі вікна. Віра піднялася, штовхнула двері.
Олена вже була, ще чотири жінки різного віку і один чоловік літ пятдесяти, кремезний у клітчастій сорочці. Сиділи за довгим столом, перед кожним стакан із водою, папір.
Віра! Олена махнула рукою. Ви прийшли!
Віра сіла поруч. Майстриня Зоя пояснила: сьогодні малюємо гілочку бузку. Віра взяла пензлик рука тремтіла, не зі страху, а від звички. Зоя сказала: не думайте, що має бути гарно. Думайте про воду й колір, більше нічого.
Віра лишила перший мазок. Фіолетове розтеклося вологою, змішалося з блакиттю. Потім ще раз, іще. Дивилася фарба рухається не туди, куди планувала, й це цікаво. Поруч Олена хмурила чоло, чоловік пензликом малював дрібно й невдоволено скрушував головою.
Через годину Віра глянула на свій папір. Це не була бузкова гілка. Це була щось розмите, фіолетово-синє, у плямах. Але в цьому було щось живе. Власне.
Гарно, сказала навпроти літня жінка Ганна.
Не думаю, розгублено Віра.
А мені здається тут є настрій.
Віра знову вдивилася. Може, й справді.
Після майстер-класу Олена запросила кави у маленьку кавярню на тій же вулиці. Віра погодилась. Сіли біля вікна.
Вам сподобалось? без прелюдії спитала Олена.
Так. Неочікувано.
Я знала. Ви такий маєте погляд ніби щось бачите, але не наважуєтеся роздивитись.
Віра замовчала, а тоді:
Ви давно у Харкові?
Три роки. Переїхала з Києва після розлучення.
Ясно.
Складно було спершу. Потім стало легше, потім навіть цікаво.
Цікаво?
Бути самою. Я не знала про себе стільки посміхнулась теплим поглядом. Ви заміжня?
Двадцять девять.
Добре?
Віра помішала ложкою каву, хоч вона й так була уже розмішана.
По-різному.
Олена кивнула, не розпитувала далі. Це було в ній хорошим.
Додому Віра повернулась до другої. Олег дивився футбол, нічого не питав. Вона розігріла суп, пообідала сама, дістала листок із бузком і поставила біля герані.
Герань, здається, трохи пожвавішала. На стеблі був маленький червоний бутон раніше не помічала.
Наступної суботи пішла знову. Потім ще раз. Олена постійно. Поступово почали спілкуватися й після занять: спочатку півгодини, потім годину. Віра розповідала про бібліотеку, читачів, улюблені книги. Олена про роботу бухгалтером, про Київ, про дочку, яка лишилася з батьком і вчиться на англійській філології.
Колись Віра спитала:
Вам не самотньо тут?
Буває. Але це інакша самотність, ніж була колись.
Як це інакша?
Олена задумалась.
Раніше я була поруч із чоловіком і все одно самотня. Це найважча самотність. А зараз я одна, але не самотня. Відчуваєте різницю?
Віра зрозуміла. Не сказала цього, але всередині щось посунулось повільно, неминуче.
У травні в бібліотеці оголосили конкурс від міської ради треба підготувати захід для мешканців району. Зібралися працівники, завідувачка Галина Вікторівна питає:
Пропозиції будуть?
Усі мовчали. Віра теж мовчала, але в голові вже щось вибудовувалося.
А якщо зробити вечір про жінок? сказала вона.
У якому сенсі?
Їхні справжні історії. Запросити жінок району, хай розкажуть про себе що змінилось, що лишилось, як жили. Без пафосу. Якщо щось роблять руками виставка поруч: малюнки, кераміка, вязання.
Всі подивились. Дивно але цікаво.
Хто займатиметься?
Я, несподівано сказала Віра.
Галина Вікторівна уважно глянула.
Давайте спробуємо.
Віра відразу ж зателефонувала Олені. Та засміялася:
Ви? Тоді я берусь. І Ганна до нас приєднається вона ж керамістка.
Ганні Сергіївні було шістдесят, три роки як на пенсії, ліпила фігурки пташок. Зраділа, погодилась.
Віра складала програму по вечорах коли Олег йшов у кабінет. Сідала з блокнотом, писала, закреслювала, знову писала. Це було відчуття нового ніби сама створюєш щось, а не просто підтримуєш, не обслуговуєш.
Одного вечора Олег зайшов на кухню.
Що пишеш?
Робота. Захід готую.
Знову бібліотека.
Та бібліотека.
Він мовчки випив води, постояв.
Вечеря холодна була сьогодні.
Вибач, я розігрію наступного разу.
Пішов. Віра поглядом провела його. Подумала: ні слова про те, що вона жива, що нове, що цікаво. Про холодну вечерю.
Повернулася до блокнота.
Захід призначили на третю суботу червня. Чотири учасниці, з них Олена й Ганна, пята вчителька географії, пенсіонерка Оксана Олександрівна, яка пише вірші. Шоста Зоя, майстриня з акварелі.
Віра зробила афіші, подала оголошення. Хвилювалася раптом ніхто не прийде? Але зал заповнився: тридцять людей, різного віку.
Вела вечір сама. Не готувала промови сказала просто: ми тут, щоб чути одне одного, це головне.
Ганна поділилась: після пенсії довго не знала, що з собою робити, шість місяців просто блукала квартирою. Аж коли випадково потрапила на майстер-клас із кераміки, відчула: у неї є руки. Зала засміялася тепло.
Олена розповіла про переїзд, про те, як страшно починати нове у сорок шість. Але боялась не нового, а звичного і це ключове.
Оксана Олександрівна прочитала два вірші. У залі аплодували.
Після Віра з Іриною прибирали. Та несподівано сказала:
Добре вийшло. Серйозно.
Неочікувано добре, мовила Віра.
Було б неочікувано, якби ти не вміла з людьми. Ти завжди це вміла, просто не дозволяла собі.
Віра задумалась. За вісімнадцять років це вперше.
Дома Олег вже спав. Віра роздяглася, випила води на кухні. Поглянула на крем, на бузкову гілочку в рамці. Герань розквітла, чотири червоні квіти.
Віра нанесла крем, повільно. Дивилась на герань, думала про слова Олени: я боялась не нового, а звичного.
Зранку Олег спитав:
Як вечір?
Дуже добре. Людей багато.
Поїла там?
Чай був.
Чай не їжа, сказав Олег, уткнувшись у телефон.
Віра винесла чашку на балкон. Ранок, запах тополь. Вона думала: Олег спитав, чи поїла це турбота? Його форма. Двадцять девять років вона сприймала цю форму за зміст і не помічала, як зміст змінився, або зник.
Вона ще не знала. Тільки вчилась дивитися прямо.
У липні зателефонував Михайло. Не в неділю, а в середу дивно.
Мамо, як ти?
Все добре, Мішо. Щось трапилось?
Ні. Просто. Мені Олена написала. Знайшла у соцмережах, розказала про твій вечір, це класно. Я й не знав.
Ти й не питав.
Мовчання.
Мамо, вибач. Розкажи.
І Віра розповіла: про майстер-клас, про Ганну з пташками, про вірші Оксани Олександрівни, як багато було людей. Михайло слухав, не перебивав. Потім:
Ти молодець. Справді.
Дякую.
Ти давно так?
Вперше.
Варто було раніше.
Варто, погодилась.
Потім:
Мамо, а з татом все гаразд?
Віра підійшла до вікна. Двір купався в липневому світлі, двоє хлопчаків ганяли мяча.
Як завжди, відповіла вона.
Це добре чи зле?
Ще не знаю.
Більше не питав.
У серпні Михайло приїхав на чотири дні. На батька зовні схожий, характер більше від неї: уважний до людей. Привіз сир і горіхи, слухав, як вона говорила. Справді слухав.
Раз вранці, коли Олег поїхав на дачу, вони з Михайлом сиділи на кухні, і він сказав:
Мамо, ти змінилась.
Як?
Навіть не поясню, ніби ти стала більшою. Засміявся. Звучить дивно.
А мені зрозуміло.
Ти радієш?
Віра обхопила чашку. Кава гаряча.
Так. Тільки трохи страшно.
Чому?
Чим ясніше бачиш себе, тим ясніше й навколо. Це не завжди зручно.
Михайло кивнув. Помовчав.
Тато бачить?
Тато бачить холодний суп, сказала Віра. Потім пожалкувала. Вибач, це нечесно.
Ні, це чесно. Він подивився їй просто у вічі. Ти з ним говорила про це?
Про що?
Що потрібно тобі.
Віра втупилась у вікно. Надворі кінець серпня, втомлений, трохи пожовклий травою на газонах.
Не вмію.
Спробуй.
Михайло поїхав. Віра прибирала після нього, думала про ці слова: «Спробуй». Двадцять девять років не пробувала на повну. Говорила про дрібне, про головне мовчала. Так безпечніше, так звичніше. Олег умів дивитись так, що розмова не починалась.
У вересні Галину Вікторівну викликали з районної ради попереду новий великий захід уже на всі бібліотеки району. Знову відповідальна Віра.
Це вже серйозно, Віро Миколаївно. Можна переглянути оплату.
Я згідна.
Ганна Вікторівна посміхнулася:
Ви інша стали за це літо. Живіша.
Віра повернулася на місце й встала біля залу. Дивилась на ряди полиць, лампи на столах, широке вікно, де лився вересневий світ. Вісімнадцять років. І тільки зараз починаєш дивитися, ніби це справді твоє місце.
Вдома щось змінилось. Не одразу, але плавно.
Олег помітив, що Віра приходить пізніше, що по суботах іде рано, до жінок, яких він не знає.
Хто ця Олена?
Подруга.
Коли це в тебе зявились подруги?
В лютому в бібліотеці познайомились.
І кожного тижня з нею?
Майже.
Олег дивився інакше: не з роздратуванням, а з розгубленістю.
Я не забороняю. Просто не звик.
До чого?
Що в тебе так багато всього.
Віра сіла навпроти. Вперше за стільки років дивилась на нього без захисної пелени; як на людину, яку майже не знає.
Олеже, ти радий, що я щось роблю, крім дому й роботи?
Він довго мовчав.
Не знаю. Напевно.
Напевно?
Не звично ж. Ти завжди тут. А тепер десь ще.
Я не десь. Я тут.
Тут, але вже інша.
Віра дивилася на його спину: сутула, посивіла. Шістдесят два. Він теж старів, поки вона не помічала.
Олеже, а коли ми розмовляли без про їжу чи машину? Просто розмовляли.
Він повернувся.
Говоримо ж.
Про що?
Він не знайшов, що сказати.
Ось і я, тихо вимовила Віра.
Листопад холодно й великий районний вечір. Віра готувала три тижні, зібрала вже вісім учасниць, влаштувала міні-виставку. Олена допомагала, бачилися майже щодня.
Якось на набережній Віра сказала:
Я не розумію, як жила раніше.
Жила і все, відповіла Олена.
Я ніби була затиснута всередині себе.
Це не про «зачем». Так вийшло.
Але ж можна було інакше.
Можна. Але «інакше» починається лише тоді, коли треба. Не раніше.
Мені пятдесят девять.
І що?
Уже багато.
Віро, Олена зупинилася. Це не багато. Я знаю тридцятипятирічних, які вже всередині завершились. А ви почали у пятдесят девять. Якраз час.
Віра подивилася на ріку. Там, як і в ній, ішла повільна робота.
Я малюю вже девять місяців. Щотижня.
Я знаю.
І написала текст для вечора сама, власними словами.
Він живий. А це краще, ніж хороший.
У пятницю захід зібрав понад сімдесят людей. Зал переповнений. Віра відкривала вечір і читала свій текст голос рівний, руки майже не тремтять. Говорила, що в кожної жінки є власне, що довго чекає, поки його побачать. Що вік не зачиняє дверей, а відкриває ті, яких не помічала. Говорила як людина, яка тільки-но це зрозуміла.
Підійшла найстарша Євгенія Павлівна, вісімдесят три:
Доню, то ж про мене казали?
Про всіх.
Ні, саме про мене. Я відчувала. Я колись вишивала думала, дурниця. А сьогодні думаю: може й спробувати ще раз? Вісімдесят три, а смішно, так?
Зовсім не смішно.
Справді?
Справді.
Євгенія Павлівна пішла. Але не порожньо, а з чимось новим.
Грудень тихо. Віра веде літературний гурток щосереди. Приходять сім-вісім людей: читають, сперечаються.
Дома напруга. Олег мовчазний, щось думає, не говорить. Віра більше не чекає, що він сам почне.
В середині грудня вона сіла біля нього у кабінеті:
Треба поговорити.
Говори.
Не так, а нормально.
Він відклав книжку.
Я довго жила, ніби мене майже нема, Олеже. Варила супи, працювала, возилася на дачу. Але всередині майже не було. Частково це моє. Я дозволяла. Але й про нас це. Ми співіснували, а не жили разом.
Він дивився на стіл.
Ти розлучення хочеш?
Не знаю чого хочу. Але хочу говорити по-справжньому. Хочу, щоб ти бачив мене не вечерю, чисту сорочку, а мене.
Довга тиша.
Я не вмію, Віро, прошепотів нарешті. Так не вчили.
Я знаю. Але хочу спробувати. По-новому. Ти зі мною?
Він довго мовчав, погляд за вікно; сніг сипав.
Ти дуже змінилася, сказав повільно.
Так.
Я тебе не завжди розумію.
Знаю.
Але я не хочу… зупинився, шукав слово. Не хочу, щоб ти йшла звідси. І взагалі.
Віра подивилась сутулі плечі, обличчя розгублене, як і її кілька місяців тому.
Тоді спробуємо? Не обіцяю легко, але спробуємо.
Січень із морозами й чистим світлом. Віра працює в бібліотеці, веде гурток, щосуботи малює. Частину малюнків забрала Олена, частина на кухні біля герані. Герань цвіте знову: Віра нарешті зясувала, пересадила в більший горщик.
З Оленою бачаться рідше у тієї складнощі на роботі. Але телефонують.
Думали продовжувати заходи навесні? спитала Олена.
Так. Уже не вечір, а маленький фестиваль.
Це ж величезна справа.
Мені подобаються великі справи.
Олена сміється:
Хто б рік тому подумав.
З Олегом все непросто. Говорять частіше це правда. Іноді розмова йде, іноді Олег замикається. Віра не наполягає, займається своїм.
У лютому звечора він каже:
Я минулого тижня був у лікаря. Обстежився.
Щось турбує?
Профілактика. Тиск. Кажуть, нічого серйозного. Прописали таблетки.
Добре, що сходив.
Ти не питаєш, чому не сказав раніше?
Питаю: чому?
Не хотів тривожити. Звичка.
Звичка не тривожити мене?
Так. Ти й так завжди зайнята.
Віра задумалась.
Олеже, я хочу знати, коли тобі зле. Про лікаря хочу знати. Це важливо.
Добре. Буду казати.
І я буду.
Помовчали. Надворі вітер, сніг, на кухні тепло, запах їжі. На підвіконні стоять крем і новий малюнок гілочка яблуні, біла, ніжна.
Гарний малюнок, сказав Олег. Ти малювала?
Я.
Він ще подивився.
Вмієш.
Вчуся.
Наприкінці лютого зателефонувала Ірина Петрівна:
Віра, донька приїхала.
Добре?
Дуже. Ми помирились. Вона сказала, що була неправа. «Старою» не треба було казати.
Ти рада?
Дуже. І можна мені прийти з тобою на твій акварельний гурток? Боюся, не вийде.
В усіх спочатку не виходить. Це і головне.
У суботу Ірина прийшла. Пензлик тримає ніяково, Зоя допомогла. Перший мазок темний, другий водянистий. Ірина засмутилась.
Віра, дивись, що за клякса.
Мені подобається.
Це не гілка, це пляма.
Перший раз. Наступний буде інакше.
Ірина засміялась.
Гаразд. Наступний.
Березень приніс перше тепло. Віра подала заявку на фестиваль, бібліотека схвалила. Михайло написав: приїде в квітні, хоче бути на заході.
Якось ввечері, коли Олег вже ліг, Віра сиділа з блокнотом, записувала ідеї. Надворі капає з дахів, сніг тане, весна пробує силу. На підвіконні герань пишна, зелена, три червоні квіти і ще один бутон, розкриється от-от.
Віра подивилась на баночку крему. Та вже давно порожня, але стоїть. Купила нову таку ж «Велюр», сто тридцять гривень. Олег не коментував.
Відкрила блокнот, написала на чистій сторінці: «Що я знаю зараз, чого не знала рік тому». Подивилась. Потім закрила. Записувати вже й не треба. Воно вже є всередині.
Задзвонив телефон. Пізно, майже одинадцята. Віра глянула: Олена.
Все добре? відразу спитала.
Все добре, навіть краще. Голос у Олени інший: життєвий, схвильований. Мені запропонували місце у Києві. Гарне місце, гарна зарплата. Донька там. Я думаю…
Віра з хвилину мовчить.
Ти хочеш поїхати?
Не знаю. Думаю. Тому й дзвоню. Ти скажи щось.
Що?
Як думаєш.
Віра дивиться у вікно. Надворі квітень живий, сирий.
Думаю, ти вже знаєш відповідь. Просто сама собі не зізналась.
Тиша.
Мабуть, так.
Чому боїшся?
Що тут залишиться гурток, ти, Ганна зі своїми пташками, Оксана Олександрівна з віршами.
Ми не зникнемо.
Київ далеко від Харкова.
Олено, памятаєш, що казали на набережній, у листопаді?
Що саме?
«Інакше починається, коли починається».
Олена сміється. Тихо, тепло.
Я гарні речі казала.
І зараз кажеш.
Віро, дозволь запитаю чесно.
Питай.
Ти щаслива?
Віра дивиться на герань, на крем, на малюнки, приколоті до стіни. На блокнот без нотаток.
Я стала собою. Мабуть, це важливіше.
Це і є відповідь?
Напевно, так.
Олена помовчала.
Тоді я рада за тебе.
А я за тебе.
Віро…
Так?
Що робитимеш, як я поїду?
Віра подивилася на чисту сторінку в блокноті.
Продовжуватиму, сказала вона.
* * *
Бо навіть якщо здається, ніби тебе вже немає у кожному є щось живе, що чекає свого часу, і важливо не боятися почати знову хоч завжди. Навіть якщо це початок у пятдесят девять це справжнє життя, і воно того варте.
