Оксана вперше почула виття в суботу, коли поверталася з нічної зміни. Протяжне, тужливе – аж мурашки по спині. Зупинила машину біля хати, прислухалась. Виття лунало звідкись із боку їхньої ділянки.
Вийшла з машини – і побачила. Біля самого паркану, там, де стара горобина росте, сидів пес. Невеличкий, рудуватий, худий аж ребра випинали. Морду задер до неба і вив, вив.
– Гей, ти! – гукнула Оксана. – Геть звідси! Усіх розбудиш!
Пес замовк, опустив голову. Подивився на неї – і в тому погляді було щось таке, що Оксана мимоволі відступила.
– Іди вже, – махнула рукою Оксана втомлено. – Ніколи мені.
Лягла спати під ранок, а в голові все це виття крутилося.
– Чула вночі собаку? – спитала вранці свекруха Ганна Петрівна, коли Оксана вийшла на кухню. – Цілу ніч вила, зараза! Я вже думала, сусідський Рекс, перед покійниками вони так виють.
– Не Рекс, – відповіла Оксана. – Бродячий якийсь. Біля нашого паркану сидів.
– От ще! – стрепенулась свекруха. – Гнати треба! Це ж до біди, коли чужа собака біля хати виє. Я сіль на подвір’я посиплю, відвадить.
Оксана промовчала. Не вірила вона в ці прикмети. Хоча мати її, царство небесне, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або смерть чує, або горе.
Увечері чоловік Михайло повернувся з роботи пізно, злий як чорт.
– Знову скорочення, – кинув портфель у куток. – Третій раз за півроку! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
– Може, пронесе, – спробувала заспокоїти Оксана. – Ти ж у них найкращий майстер.
– Ага, найкращий, – скривився Михайло. – Всі найкращі. А начальству байдуже. Їм би папірці гарні зробити та премію собі намалювати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Петрик клював носом над тарілкою – в садочку набігався. Ганна Петрівна в’язала, губи піджала – знак, що розмовляти не треба.
Вночі виття повторилося. Протяжне, зауниве. Оксана схопилася, підійшла до вікна. Пес сидів на тому ж місці, біля горобини. Михайло прокинувся, вилаявся крізь сон:
– Що за чортівня! Прогнати треба мерзотника!
Вибіг у двір у трусах і тапках, кричав, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Михайло шпурнув у нього палку – не влучив. Повернувся до хати, грюкнувши дверима так, що шибки задзвеніли.
– Завтра отруту покладу, – пообіцяв він. – Набридло!
– Михайле, не можна ж так, – почала було Оксана.
– Можна! – гаркнув чоловік. – Ще чого, через якогось пса всю сім’ю будити!
Оксана лягла, але заснути не змогла. Лежала, дивилася в стелю. А в голові крутилася одна думка: а що як мати мала рацію? Що як справді до біди?
Уранці пішла до паркану. Пес лежав під горобиною, згорнувшись калачиком. Голову підняв, подивився. Не тікає, не гарчить – просто дивиться.
– Ти чого тут тиняєшся? – спитала Оксана тихо. – Дім свій маєш? Господарі?
Пес заскавулів тихенько. Встав, підійшов до паркану. Став лапами шкребтися, рити землю. Оксана нагнулася, придивилася. Під парканом ямка була – пес явно намагався підкоп зробити.
– Навіщо тобі до нас? – дивувалася Оксана вголос. – Чого треба?
Пес перестав копати, витріщився на неї.
– Гаразд, – зітхнула Оксана. – Зачекай тут.
Повернулася з мискою води та рештками вчорашнього борщу. Просунула під парканом.
– На, їж. Тільки вити припини, бо чоловік точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі – виття. Михайло все зліший ставав, свекруха голосила про лихі знаки. А Оксана продовжувала носити псові їжу. Але пес все одно худнув на очах.
– Слухай, Оксано, – сказала сусідка Галка через паркан, – а ти знаєш, чий це пес?
– Бродячий, напевно.
– Ну да, як же, бродячий, – хмикнула Галка. – Я вчора з Ніною Сергіївною розмовляла, та що в домі через два від вас живе. Вона каже, ця собака раніше у Кудряшових жила. Пам’ятаєш Кудряшових?
Оксана згадала. Літня пара, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Дім продали молодій сім’ї.
– Ну і що?
– А те, що в них син був. Михайлом звали, здається, чи Ігорем. Точно не пам’ятаю. Так от, він рік тому загинув. На дорозі. П’яний водій збив.
Мурашки побігли по спині в Оксани.
– І?
– І кажуть, що пес цей був їхнього сина. Після похорону втік з дому, шукали його місяць – не знайшли. А тепер, бач, повернувся. Тільки дома вже немає. Чужі люди живуть. Ось він і виє. За господарем тужить.
– Бабусині казки, – відмахнулася Оксана, але серце тьохнуло.
Увечері розповіла цю історію за вечерею. Михайло фиркнув:
– Дурниці все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
– Пам’ятають, – несподівано подала голос Ганна Петрівна. – Ще й як пам’ятають. У мене в селі сусідка була, то в неї собака чотири роки чекала сина з війни. Щодня на дорогу виходила. А коли він загинув – вила тиждень, а потім здохла просто на ґанку.
Запала тиша. Петрик злякано подивився на бабусю.
– Мам, а наш пес теж помре? – спитав хлопчик тихо.
– Не наш він, – буркнув Михайло. – І взагалі, годі про це!
Вночі Оксана не витримала. Коли знову почалося виття, накинула халат і вийшла у двір. Підійшла до паркану. Пес сидів, задерши морду. Вив так, ніби душу з себе витягував.
– Ти чого хочеш? – прошепотіла Оксана. – Що ти від нас хочеш?!
Пес замовк. Повернув голову до дому Кудряшових. Вірніше, до того дому, що колись їм належав. Заскавулів, ніби кликав когось.
– Господаря твого немає, – сказала Оксана. – Розумієш? Нема його. Давно вже нема.
Простягла руку, погладила собаку по голові. Пес не відсторонився. Заплющив очі.
Так вони й сиділи. Жінка і собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
– Ходімо, – сказала Оксана. – Ходімо додому. Він не повернеться. Але ти можеш у нас жити. Хочеш?
Пес відкрив очі. Подивився довго, вивчаюче. Ніби вирішував – чи вірити.
– Ходімо, – повторила Оксана. – Я обіцяю – ми тебе не скривдимо.
Встала, пішла назад. Пес підвівся слідом. Брів повільно, втомлено. Оксана озирнулася – він іде.
Оксана відчинила хвіртку.
– Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім зробив крок. Ще один. Переступив поріг.
Тієї ночі виття не лунало.
Уранці Михайло спустився на кухню і отетерів. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Оксана варила кашу.
– Ти що, притягла цю шавку в дім?! – вибухнув чоловік.
– Тихше! – шикнула Оксана. – Петрика розбудиш.
– Я сказав – жодних собак у домі!
– А я сказала – залишаємо, – спокійно відповіла Оксана. – І крапка.
Михайло дивився на дружину, витріщивши очі. Вона ніколи йому не перечила. Ніколи.
– Оксано, ти…
– Я все вирішила, Михайле. Собака залишається. Якщо не подобається – двері он там.
Запала тиша. Пес підвів голову, подивився на них. Спокійно, без страху.
– Та щоб їй, – Михайло махнув рукою. – Роби що хочеш!
Грюкнув дверима, пішов на роботу. Ганна Петрівна, яка спостерігала сцену з коридору, тільки головою похитала:
– Ох, Оксаночко, довела ти чоловіка. Через якусь псину.
– Не псину, мамо, – тихо відповіла Оксана. – Не псину.
Назвали пса Рудим – за кольором шерсті. Петрик першим подружився з ним. Виявилося, собака знає команди, вміє приносити м’ячик, не гавкає без діла. Вихована, коротше.
Рудий прижився швидко. Спав у передпокої, їв мало, на вулицю просився. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Ніби чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
За два тижні сталося.
Михайло прийшов з роботи чорний як хмара.
– Все, – сказав він, сідаючи за стіл. – Звільнили. З завтрашнього дня я вільний.
Оксана похолола.
– Як звільнили?
– А ось так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їх числі.
– Але ж ти…
– Що я?! – вибухнув Михайло. – Найкращий майстер? Досвідчений спеціаліст? Та їм байдуже! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Вдарив кулаком по столу. Петрик здригнувся, притиснувся до Оксани. Рудий, що дрімав у кутку, підвів голову.
– Що тепер робити будемо? – прошепотіла Оксана. – На одну мою зарплату нам не прожити.
– Отож! – Михайло встав, почав міряти кроками кухню. – Кредит за хату платити треба, машина на ладан дихає, дитину годувати. А в мене ні роботи, ні перспектив!
– Знайдеш щось, – спробувала заспокоїти Оксана, хоча сама розуміла – з роботою в селищі туго.
– Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібен?
Наступні дні були як кошмар. Михайло пив. Не сильно, але часто. Дратувався через дрібниці. З матір’ю сварився, на Петрика кричав. Оксана ходила на роботу як на каторгу – повернешся додому, а там новий скандал.
Рудий у цей час став дивно поводитися. Ходив за Михайлом по п’ятах. Дивився, не відриваючись. Коли чоловік пив – лягав біля його ніг, скавулів тихенько.
– Прибери свою шавку! – репетував Михайло. – Сил нема дивитися на неї!
Але Рудий не відставав.
У четвер увечері Оксана затрималася на роботі. Інвентаризація, керівництво змусило залишитися. Повернулася об одинадцятій. Хата темна, у дворі тихо. Дивно – зазвичай чоловік телевізор до півночі дивиться.
Відчинила двері – і побачила.
Михайло лежить на підлозі в передпокої. Без свідомості. Поряд порожня пляшка. А над ним стоїть Рудий, гавкає, дряпає лапою, тягне за рукав.
– Михайле! – кинулася Оксана до чоловіка.
Мацала пульс – слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах алкоголю стояв такий, що дихати нічим.
– Мамо! – закричала Оксана. – Мамо, викликай швидку!
Ганна Петрівна вискочила з кімнати, ахнула.
– Господи, що з ним?!
– Не знаю! Викликай швидку, швидко!
Рудий не відходив від Михайла. Скавулів, облизував обличчя. Оксана раптом зрозуміла – якби не пес, вона могла б знайти чоловіка надто пізно. Алкогольне отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи – і не відкачали б.
У лікарні Михайло пролежав три дні. Повернувся додому змарнілий, постарілий.
– Вибач, – сказав він Оксані, коли залишилися вдвох. – Я не знаю, що на мене найшло.
– Тихше, – поклала вона руку йому на плече. – Головне, що все обійшлося.
– Собака врятувала, так? – Михайло подивився на Рудого, що лежав біля дверей. – Я пам’ятаю смутно — вона гавкала, не давала мені заснути. Я намагався її прогнати, а вона дряпалася, вила.
Оксана кивнула, не довіряючи собі говорити.
– Дивно все це, – продовжив Михайло. – Ніби він знав. Ніби спеціально не давав мені відключитися.
– Може, й справді знав.
Михайло помовчав, потім покликав:
– Рудий, йди сюди.
Пес підійшов обережно. Михайло простяг руку, погладив його по голові.
Рудий лизнув йому руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло півроку.
Михайло знайшов роботу – не таку престижну, як раніше, але стабільну. Кинув пити. З сім’єю став м’якшим. Рудий став повноправним членом родини – Ганна Петрівна підгодовувала смаколиками, навіть Михайло тепер увечері з ним гуляв.
Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як чоловік і собака повертаються з прогулянки. Михайло щось розповідав Рудому, той уважно слухав.
– Мам, а звідки Рудий узявся? – спитав якось Петрик.
– Не знаю, синку, – відповіла Оксана чесно. – Просто прийшов. Коли нам було погано – прийшов.
– І допоміг?
– І допоміг.
– Мабуть, він добрий чарівник, – вирішив хлопчик. – У собачій шкурі.
Оксана всміхнулася. Може, Петрик мав рацію. Хто знає.
А вночі їй приснився сон. Молодий хлопець стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скавулить, треться об ноги господаря.
– Іди, – каже хлопець. – Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Оксана прокинулася в сльозах. Встала, підійшла до передпокою. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихав.
Пес відкрив одне око, подивився на неї. І знову заснув.
А вранці, коли всі снідали, Петрик раптом сказав:
– Мам, а Рудий усміхається. Дивись!
І справді – морда в пса була якась задоволена. Ніби він виконав своє призначення.
Оксана підійшла, присіла поряд, обійняла собаку. Та поклав їй голову на коліна.
– Ми тебе любимо, – шепнула Оксана.
Рудий тихенько зітхнув. І заплющив очі, довірливо притулившись.
Десь далеко, за межами цього світу, молодий хлопець стояв біля світлої річки й усміхався. Його друг знайшов новий дім. І нову любов. А значить, усе правильно. Усе, як має бути.
