Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, на подвір’я, де голуби ділили хлібну скоринку. А Дмитро дивився на кота. Сім років вони прожили разом, якщо не рахувати дружину Оксану й доньку Соломію. Але кіт Мурчик був саме його. З першого дня, коли тримісячна грудочка шерсті вчепилася йому в светр і заснула в ліктьовому згині.
Оксана варила борщ, і по кухні плив запах лаврового листа. Соломії, їй дванадцять, сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, яких було сто до того й буде ще стільки ж. Але Дмитро помітив, що донька поглядає на матір якось вичікувально. І мати, помішуючи борщ, киває їй непомітно, ніби домовилися про щось заздалегідь.
– Тату, — почала Соломія тим голосом, яким просять новий телефон або дозвіл на ночівлю в подруги.
Дмитро відсунув газету.
– Ну?
– Там у Олени кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно кульгає трохи, передня лапка крива. Його хочуть… ну…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Дмитро глянув на Оксану. Та посилено мішала борщ, хоч мішати там уже було нічого.
– Ні, — сказав він. Не зло, не різко. Просто сказав.
– Але чому?
– Тому що в нас є Мурчик. Йому сім років, він звик бути один. Притягнете другого, почнуться бійки, мітки, шерсті ще більше. Я проти.
Соломія подивилася на матір. Оксана вимкнула вогонь під каструлею й сіла біля чоловіка.
– Дмитрику, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зрослася. Якщо не заберуть, Олена відвезе в притулок, а звідти таких не беруть.
Дмитро розумів. Але кивати не став.
– Я проти, — повторив він і підняв газету.
***
Минув тиждень. Соломія більше не просила, але за вечерею подавала йому хліб мовчки. А Оксана перестала питати, як день на роботі. Дмитро відчував це, як відчувають протяг: наче вікна зачинені, а тягне.
У п’ятницю Соломія прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла у свою кімнату. Оксана зайшла до доньки, хвилин за десять вийшла.
– Що? — спитав Дмитро.
– Олена сказала, кошеня завтра вранці повезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Соломія бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, штук двісті котів, запах…
Оксана не тиснула. Вона просто розповіла й пішла мити посуд.
Дмитро залишився сам у коридорі. З кімнати Соломії не доносилося жодного звуку, що було гірше за плач.
Уранці Дмитро встав раніше за всіх. Так рано він піднімався тільки на риболовлю, а сезон ще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Він натягнув куртку, узяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Олени він знайшов у телефоні Соломії напередодні, поки донька спала. Записав на клаптику паперу, сунув у кишеню куртки.
Біля під’їзду Олени він припаркувався й набрав номер.
– Алло? — голос заспаний, незадоволений.
– Це Дмитро, батько Соломії. Кошеня ще у вас?
Пауза.
– Так… Так, ще. Об eleventh приїдуть із притулку.
– Не треба. Я заберу. Зараз піднімуся.
Він повісив трубку й посидів хвилину в машині.
Олена відчинила в халаті, мовчки простягнула коробку з-під взуття. Усередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худе. Передня лапка стирчала трохи вбік, ніби зібрана нашвидкуруч. Очі жовті, перелякані.
– Воно тихе, — сказала Олена. — Майже не нявкає. Їсть усе. До лотка привчене.
Дмитро кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Він повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Дмитро зазирнув: звірятко забилося в куток і дивилося на нього знизу вгору, не кліпаючи.
– Ну й що мені з тобою робити? — тихо сказав Дмитро.
Кошеня підняло криву лапку, ніби хотіло дістати його за палець, але не дотяглося. Дмитро зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молоко, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно порізав.
Коли він повернувся в передпокій із блюдцем, Мурчик уже сидів біля коробки. Дивився всередину. Хвіст не сіпався, спина не вигиналася.
Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, дійшло до блюдця й почало їсти. Мурчик фиркнув і пішов на своє крісло. Ні бійки, ні шипіння.
Соломія знайшла кошеня першою. Дмитро почув із спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і донька влетіла до них із кошеням на руках.
– Мамо! Мамо, звідки?!
Оксана сіла на ліжку, спросоння мружачись. Подивилася на кошеня, потім на Дмитра. Той лежав, закинувши руки за голову, й старанно роздивлявся стелю.
– Тату? — Соломія повернулася до нього. Голос тремтів. — Це ти?
– Кричатимете, віднесу назад, — буркнув Дмитро, не відриваючи очей від стелі.
Соломія сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а по-іншому, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра.
Оксана нічого не сказала. Поклала долоню Дмитрові на руку й стиснула. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Бубликом. Соломія хотіла Графом, але Дмитро сказав: який граф, воно з коробки, буде Бублик. І Бублик прижився, ніби завжди тут жив. Мурчик перший тиждень обходив його стороною, на другий почав терпіти, а до кінця місяця вони спали на одному кріслі. Мурчик рудий, важливий, а Бублик сірий, із кривою лапкою, носом у бік.
Дмитро дивився на них вечорами й мовчав. Оксана одного разу запитала:
– Ти ж був проти. Що змінилося?
Він помовчав, почухав Бублика за вухом. Той замуркотів і прикрив очі.
– Соломія плакала. А я через стіну все чув. І подумав: я ось лагоджу все навколо, а тут лагодити нічого, просто взяти й привезти. Простіше не буває. А я впирався через що? Через шерсть?
Оксана усміхнулася й нічого не додала.
Через пів року Бублик виріс, лапка була крива, але він носився по квартирі як навіжений, збиваючи капці й заскакуючи на шафу. Мурчик лише проводжав його поглядом.
А Дмитро іноді ловив себе на тому, що ввечері на дивані в нього на колінах лежить Мурчик, на плечі спить Бублик, по телевізору йде футбол, і він не чує рахунку, бо боїться ворухнутися.
І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
