Раніше я для свекрухи була зміюкою та ледарем. А тепер стала святою людиною — мало не щодня дзвонить, вибачається. Тільки я їй ані краплі не вірю. Хочу сказати одне: «Так вам і треба! Пожинайте свої плоди!»
У 2017 році я вийшла заміж за Петра. Ми разом вчилися, познайомилися на першому курсі університету, а після бакалаврату розписалися. Я сама не місцева — приїхала до Львова з маленького села.
Ми були студентами, грошей не мали, тому вирішили жити в свекрухи. Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі міста з гарним ремонтом. Я спочатку погодилася на це — думала, швидше відкладемо на своє житло, не треба буде платити за оренду.
Але свекруха мене не прийняла. Вона не соромилася говорити, що хотіла синові кращої жінки:
— Село немите. Тут, у місті, інші закони, дорогенька. Думала вискочити заміж, аби квартиру забрати? Не вийде!
Я на той час уже знайшла роботу — помічник у бюро перекладів. І після того старалася вдома прибирати, готувати. Але свекрусі ніяк не могла догодити.
— Що то за помиї?
— Це борщик, свіжий, тільки зварила.
— Ти, мабуть, такі борщі свиням на помиї готувала!
Петро навіть не намагався поговорити з мамою — боявся її. Переживав, щоб вона нас не вигнала.
Але проблеми не закінчувалися. За рік ми назбирали чималу суму, але всі гроші пішли на ремонт свекрусі: купили новий холодильник, мікрохвильовку, раковину, витяжку та шафки. Старий холодильник вона не викинула, а переставила в нашу спальню. Ми там зберігали всі свої продукти. Якось узяла в неї шматок масла — такий ґвалт здійняла, ніби я її пограбувала!
Я жила в цьому дурдомі ще три роки. Коли почався вірус, усе пішло шкереберть. Петра звільнили, він постійно сидів вдома. Я працювала віддалено — видали робочий ноутбук.
Свекруха й тут почала нарікати:
— То робота? Краще встала б та помила посуд!
— Зараз. Лише папери заповню і все.
— А їсти готувати? Петро подивися, як схуд! Ти погана господиня!
Я не витримала, зібрала речі й повернулася до батьків у село. Петро подзвонив лише раз — просив помиритися з мамою.
Так ми розлучилися. Я, слава Богу, добре працювала, змогла купити квартиру в місті. Нещодавно ще й машину придбала. Тепер живу у Львові, відкрила своє бюро перекладів і маю чудових співробітників.
І ось місяць тому несподівано зателефонувала свекруха:
— Танюшо, ти така розумниця. Чула, що маєш хорошу роботу. Я завжди казала, що ти багато чого досягнеш у житті.
Я аж оніміла, бо згадала, як вона раніше мене “хвалила”.
— Ну, дякую…
— А ти ще не вийшла заміж?
— Ні. А вам яке діло?
— Та Петро без тебе чахне, марніє. Може, зустрінетеся?
Виявилося, Петро після розлучення нікого не знайшов — ні жінки, ні роботи. Усі ці роки сидів у матері на шиї, перебивався випадковими заробітками.
Мабуть, свекруха дізналася про мій бізнес і квартиру, от і вирішила так “помиритися”. Тепер мало не щодня дзвонить. Мені це набридло, і я вирішила поставити крапку:
— Знаєте, ви, мабуть, забули, як обзивали мене селом немитим, як критикували мої страви. Як навіть за роботу сварилися!
— Так це було давно. Що було — те загуло.
— Ні, так не працює. От Бог вас за те й покарав! Самі няньчте свого синочка і шукайте йому гідну жінку. Бо я — село немите!
Мені ні краплі не соромно, що я так послала свекруху. Точніше, колишню свекруху. Вона сама зруйнувала нашу родину, а тепер надумала миритися? Дякую, але, як кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш.
