Катя не сразу поняла, кто крадется вдоль дороги. Дівчина припаркувала машину й кинулась до істоти, яка відчайдушно потребувала допомоги…
Підійшовши ближче, Катерина ледь не заплакала від жалю. Перед нею, хитаючись, стояв змучений кіт. Катя навіть не змогла зрозуміти, якого він кольору, адже тварина була вся перемазана багнюкою.
Але найстрашніше – нещасний не міг нормально бачити й дихати. На голову йому була надягнута обрізана пластикова пляшка.
— Хто з тобою так? — жахнулась вона, обережно піднімаючи бідолаху.
Здавалося, той був невагомим. Кіт із останніх сил спробував смикнутися, але не зміг, і безжиттєво повис у неї на руках.
— Артеме, ти на роботі? Мені терміново потрібна твоя допомога. Чекай! — крикнула вона в трубку й помчала до ветеринарної клініки, де працював її друг.
Наступні дві години Тьома та його колеги боролися за життя тварини. Катерина тихо сиділа в коридорі, прислухаючись.
— Ну, що можу сказати… Коту пощастило, що він зустрів тебе. Ще трохи, і ми б нічим не змогли йому допомогти. Сьогодні нехай залишиться тут. Я чергую й придивлюся за твоїм підопічним, — усміхнувся хлопець.
— Тьомо, дякую. Якби не ти, я навіть не знаю… — почала Катя й розплакалася, уткнувшись у плече ветеринарного лікаря.
Артем погладив дівчину по голові:
— Все буде добре, Катюхо, ну ти ж пам’ятаєш, як у дитинстві? — підморгнув він своїй найкращій подрузі.
Катя усміхнулася крізь сльози. Вони були знайомі багато років. Артем стільки разів виручав її. З дитинства Катерина знала – якщо Тьома поруч, значить, все буде добре.
— Біжи додому. А то мати знову розлютиться, — занепокоївся хлопець.
Катя кивнула й швидким кроком попрямувала до виходу. Артем із ніжністю дивився їй услід…
*****
Тьома хвилювався недаремно. Він був сусідом Каті й знав її сім’ю. Батьки дівчини давно зловживали алкоголем.
Минулого року глава сім’ї покинув цей світ. Мати Каті була безутішною. Вона все більше втрачала людську подобу й зривалася на дочці.
Артему завжди було трохи шкода симпатичну дівчинку з рудим волоссям і ластовинням.
Він був на три роки старший за Катерину й одразу взяв над нею шефство. Захищав від хуліганів і дівчаток, які її дражнили. Допомогу Тьомки Катя приймала з вдячністю.
На відміну від своїх батьків, вона прагнула до хорошого життя. Катерина закінчила школу зі срібною медаллю. І розуміла, що їй доведеться докласти максимум зусиль, щоб вступити до престижного вишу.
Тепер Катя була студенткою третього курсу факультету іноземних мов.
Тьома дуже пишався подругою. Він сам не так давно закінчив Ветеринарну Академію, обожнював свою роботу, але вважав, що опанувати іноземні мови набагато складніше.
Катя встигала не тільки вчитися, а й підробляти кур’єром на старенькому автомобілі, який дістався їй від батька.
— Я вдома! — крикнула Катя з передпокою.
У відповідь їй почувся розмірений хропіт. Квартирою розливався стійкий запах алкоголю. Мати спала, звісивши ногу з дивана. На підлозі валялися порожні пляшки.
Дівчина важко зітхнула, прибрала сміття й пішла до своєї кімнати – готуватися до пар.
З голови Каті не виходив образ замученої тварини. Як він там? Вона взяла телефон і написала Тьомі…
Нещасний кіт спав, тривожно здригаючись. Йому здавалося, що мучителі ще поряд. Він тихо стогнав від болю й знову провалювався в темряву.
— Ти викарабкаєшся, бійцю! Заради Катьки. Вона тебе дуже чекає й бажає здоров’я, — шепотів Тьома, сидячи поруч.
На ранок кіт розплющив очі й, побачивши біля себе людину, спробував утекти. Але не зміг. Він із жахом дивився на Тьому. У його погляді застиг біль.
— Тихіше, малий, я не скривджу, — говорив Артем.
Але кіт знав, що в цьому світі нікому не можна довіряти. Він хотів зашипіти, але з горла вирвався хрип.
— Все добре, красеню, — обережно оглядав кота хлопець.
Увесь тиждень нещасний провів у клініці. Катя щодня приходила до улюбленця, який спочатку цурався людей. Але потім обрав для себе Катю з Артемом і став із обережністю підпускати їх до себе.
— Все-таки вирішила додому забрати? — питав Тьома дівчину.
Він переживав, як поставиться мати Катерини до нового члена сім’ї. Катька впевнено кивала, притискаючи кота до себе…
На подив, жінка спокійно сприйняла домашнього улюбленця. Лише хрипко поцікавилася:
— Я сподіваюся, не мені його годувати доведеться?
Катя усміхнулася. Тамара Іванівна всю свою пенсію спускала на спиртне. Кіт і дочка не входили в її плани.
— Мам, я сама буду його годувати, — зітхнула дівчина.
— Відповідь дорослої людини. Хвалю, — досить сказала мати.
І, ніби схаменувшись, спитала:
— А як назвала?
Катька подивилася на сірувато-рудого кота й відповіла:
— Рисик.
— І справді, на рись чимось схожий, — засміялася Тамара Іванівна.
Так вони й стали жити з котом разом. Каті стало радісніше повертатися додому, адже тепер вона знала, що її там чекають…
Рисик не довіряв Тамарі Іванівні. Жінка лякала його хрипким голосом і різкими рухами. А запах спиртного нервував кота.
Тому він намагався не траплятися на очі господині, коли Каті не було вдома.
— Дикий якийсь він, не ласкавий, — бурчала мати незадоволено.
Катя знизувала плечима й намагалася не вступати в перепалки.
Коли в гості приходив Артем, Рисик обережно виходив до нього. Потім терся об ноги. Він добре пам’ятав хлопця й був вдячний йому за порятунок.
Тьома розповів Каті, що Рисику близько чотирьох років. Але кіт пережив багато. У нього були відсутні деякі зуби, були проблеми з однією лапкою й серцем.
— Надмірне навантаження, таке, як, наприклад, політ на літаку, небезпечне для його здоров’я, — говорив Артем.
— Ех, а ми тільки за кордон відпочивати з Рисиком зібралися, — сміялася дівчина, чудово розуміючи, що ніякі перельоти їм не світять…
Так минуло два роки.
Катя закінчувала університет і мріяла про кар’єру перекладача. Одного разу вона доставляла в офіс великої компанії пакет документів.
Секретарка прийняла в неї посилку. Катя вже збиралася йти, коли з кабінету вийшов розгублений чоловік:
— Ума не докладу, що ж робити? Переговори за годину, і жодного тлумачного перекладача! — зітхнув він.
Катерина задивилася на красивого чоловіка. Він теж звернув на неї увагу.
— А ви, бува, не перекладач? — спитав він.
Секретарка вже відкрила рота, але Катя її випередила:
— Так, я перекладач. Володію англійською та китайською мовами, — бадьоро відповіла вона.
Боковим зором вона помітила, як очі секретарки округлилися, немов блюдця. Але вирішила ризикнути…
Так Катерина Сергіївна незабаром закінчила університет і була прийнята на роботу особистим помічником Михайла Валерійовича.
Михайло виявився привабливим чоловіком тридцяти п’яти років. За пару місяців їхні стосунки стали не тільки діловими. Катерині подобалось увага Михайла. Він гарно залицявся, дарував незвичайні подарунки.
— Щось тебе не впізнати, подруго. Як улаштувалася на роботу, зовсім інша стала, — говорив Артем Каті.
Дівчина загадково усміхалася. Вона не хотіла ні з ким ділитися своїм щастям…
— Сказав би ти їй. Скільки можна сохнути по цій Катьці? — твердив Артему найкращий друг Микита.
— Напевно, ти правий. Але боюся, вона не відповість взаємністю. І я зіпсую нашу дружбу, — зізнавався хлопець.
— Це не дружба, а знущання якесь. На тобі вже обличчя немає, — похмуро зітхав Микита.
Артем розумів, що товариш правий…
У Тьоми був День Народження, і Катька за традицією найперша прийшла привітати друга. Вона постукала в двері. Артем уже чекав її на порозі.
— Тьомко, З Днем Варення! — сказала Катька, заходячи в квартиру.
— Скільки років, і нічого не змінюється, — усміхнулася, дивлячись на них, мама Артема.
Катя, як завжди, спекла другові його улюблений торт. Вони сиділи на кухні й пили чай.
— Ти сьогодні якийсь загадковий, Тьомко. Що сталося? — першою почала Катя.
— Катюшо, ти знаєш, я давно хотів тобі сказати… — почав Артем. Але Катя його перебила:
— Слухай, у мене теж до тебе серйозна розмова.
Хлопець завмер. У його душі ворухнулась надія.
— А давай тоді ти спочатку, — запропонував він.
Катя усміхнулася:
— Я влаштувалася на роботу. Ну це ти знаєш. А ще… закохалася! — випалила вона й подивилася Артему просто в очі.
Той навіть знітився на хвилину:
— Ну нарешті, Катюшо. Я так радий, адже я теж тебе… — не встиг договорити Тьома, тому що дівчина знову перебила:
— І ось, розумієш, він такий турботливий… Правда, старший за мене. Але це зовсім не важливо, правда?
Артем задумався. Різниця між ними була всього три роки й зовсім не бентежила його. Хлопець кивнув і продовжив слухати, затамувавши подих.
— Розумієш, це мій шанс на щасливе життя. Михайло через два місяці летить до Лондона й кличе мене з собою.
Але я не можу взяти Рисика. Ти сам говорив, що в нього хворе серце. А в Михайла алергія на тварин, — сказала вона.
Артем отетерів. Хлопцеві здавалося, що по ньому проїхав асфальтовий каток:
— Стривай, який Михайло? До чого тут алергія та Рисик? — тихо спитав він.
— Тьомко, ти взагалі мене чуєш? Михайло – мій начальник і наречений. Ми їдемо до Лондона. Я давно мріяла жити й працювати за кордоном. Це такий досвід!
Але ми не можемо взяти Рисика. Я не знаю, що робити. Залишити його з мамою – не варіант, і віддати комусь теж… Адже Рися не йде до людей, сам знаєш, — зітхнула Катя.
Артем сидів мовчки.
«Який же я дурень!» — промайнуло в нього в голові. Хлопець постарався взяти себе в руки й безтурботно усміхнувся:
— Ну, Катюхо. Оце новини! Ти не переживай, подруго. Все буде добре, обіцяю! Я можу взяти Рисика. Він мене знає. Головне, щоб ти була щаслива, — сказав він радісно.
Катя дивилася в очі Артема. Вони чомусь стали сумними й згасли, хоча хвилину тому світилися від щастя.
— А що ти мені хотів сказати? — спитала вона невпевнено.
— Та це дрібниця. На роботі невеликі перестановки, — махнув рукою Тьома…
Два місяці Катя готувалася до поїздки.
Дивно, але чим ближчим був день переїзду, тим важче в неї ставало на серці:
«Напевно, я боюся залишати маму саму…» — думала Катя. Але в душі розуміла, що це не головна причина її печалі.
Перед очима постійно стояв сумний погляд Артема. Як вона буде без нього? Адже вони стільки років були найкращими друзями.
Останнім часом Каті навіть стало здаватися, що їхня дружба вже переросла в щось більше…
«Так, годі! Я скоро буду жити з Михайлом у Лондоні. А думаю чомусь про Артема» — постаралася відігнати від себе тривожні думки Катя.
На руки до неї обережно вибрався Рисик. Він відчував, що з господинею щось відбувається. Тому намагався заспокоїти її, лагідно муркочучи.
— Рисику, малий. Як же я буду без тебе? — шепотіла Катя.
Вона згадувала нещодавню розмову з Михайлом, який чітко дав зрозуміти, що коту в їхньому житті не місце:
— Катюшо, я не можу все життя на таблетках провести через якусь тварину. Нехай навіть найулюбленішу, — сказав він.
І ці слова прозвучали, як вирок…
— Ну що, Катюхо, прийшов час прощатися! — бадьоро говорив Тьома. У руках він тримав Рисика.
— Артеме, ти дзвони, будь ласка, не забувай, — шепотіла крізь сльози дівчина.
— Не розкисай, бо Рися нервує. Вибач, що в аеропорт не поїдемо проводжати, — усміхнувся Артем.
Вони стояли на сходовому майданчику. Хлопець запустив Рисика додому й обійняв Катю.
«Не відпускай її… Тільки не відпускай!» — стукало в нього у скронях.
— Мені пора, — сказала Катя й поцілувала його в щоку.
— Я не забуду. Ніколи не забуду, — шепнув Артем, розтискаючи руки…
Вона стояла біля стійки реєстрації, розуміючи, що прямо зараз вирішується її доля.
— Ну, чого ти така сумна? — підбадьорював Катю Михайло.
Вона намагалася усміхатися.
«Я не забуду… Ніколи не забуду…» — стукали в неї у скронях слова Артема…
Катя дивилася у вікно на віддалену будівлю аеропорту.
— Повернулися звідкись? — спитав таксист.
— Ні, я просто залишилася, — зі сльозами щастя відповіла Катя.
— Буває… Думаю, ви прийняли правильне рішення, — філософськи зауважив водій.
Рисик сидів сумний.
— Все буде добре, Рися! — підбадьорював Артем.
У двері настирливо постукали. Хлопець відчинив і завмер…
— Тоді, на Дні Народження, ти хотів мені в чомусь зізнатися, але я перебила, — сказала Катя.
Артем усміхнувся:
— Що ти тут робиш? — спитав він.
— Артеме, дай відповідь, що ти хотів сказати? — повторила Катерина.
Але хлопець мовчав, дивлячись на неї. Потім підійшов ближче й обійняв дівчину.
Вона погладила радісного Рисика, який терся біля її ніг, і прошепотіла:
— Я люблю тебе й не можу жити без вас із Рисиком…
— Саме це я й хотів тобі сказати, рідна, — відповів Тьома.
