Сусід мій, Віктор Петрович, людина незвичайна.
Йому вже за шістдесят, а енергії більше, ніж у молодих.
Якось зустріла я його біля підʼїзду, сидить на бетонних ступенях.
Довкола скошена трава, наче хтось щойно косив.
Поруч водойма, камиш колихається від вітру.
«Що це ви тут робите?» — питаю.
«Відпочиваю після роботи», — каже спокійно.
Руки склав на колінах, дивиться прямо, ніби позує для фотографії.
Виявилось, він сам розмалював весь підʼїзд.
Стіни тепер яскраві, наче в казці.
«Навіщо вам це було треба?» — не втрималась я.
«Бо дивитись на сірість вже несила», — відповів він просто.
Чи хтось просив його про це?
Ні, сам вирішив, сам і зробив.
Фарбу купував за свої гроші.
Пензлі теж свої, ще з дачі лишились.
Малював вечорами, коли з роботи приходив.
«Не заважало сусідам?» — цікавлюсь.
«Деякі скаржились спочатку», — усміхнувся він.
Потім звикли, навіть хвалити стали.
Тепер підʼїзд наче інший світ.
Квіти намальовані, птахи, навіть сонце в кутку.
Діти в будинку радіють, бабусі хвалять.
«А ви художник за освітою?» — питаю.
«Ні, просто руки є і бажання», — каже скромно.
Віктор Петрович все життя працював інженером.
На пенсії знайшов нове заняття для душі.
«Не жалкуєте про витрачений час?» — питаю далі.
«Анітрохи, це моя радість», — відповідає впевнено.
Трава навколо здавалась декорацією, не реальністю.
Водойма з камишем виглядала майже казковою.
Світло було рівним, денним, спокійним.
Настрій кадру теж якийсь стриманий, статичний.
Чоловік сидів нерухомо, наче частина пейзажу.
Межа між підʼїздом і природою розмилась зовсім.
«Плануєте щось ще розмалювати?» — питаю на завершення.
«Можливо, сходи до підвалу», — задумався він.
Сусіди вже чекають нових малюнків.
Хтось навіть фарбу принести запропонував.
Віктор Петрович лише посміхається у відповідь.
Каже, що робить це не для похвали.
«А для чого тоді?» — запитала я востаннє.
«Щоб людям було приємніше додому йти», — сказав він тихо.
Ось така історія про звичайного чоловіка з незвичайним серцем.
Оцініть його вчинок від 1 до 10.
Моя оцінка — десятка без вагань.