Марино, глянь на фото, попросила сусідка Галина.
Марина взяла телефон у руки.
На знімку — родина з шести осіб.
Жінка світлошкіра, чоловік темношкірий, і четверо дітей.
Усі стоять на зеленій травичці, в парку.
День сонячний, настрій теплий.
Одяг на всіх святковий, з червоно-білими візерунками.
Жінка тримає руку на плечі доньки.
Чоловік тримає букет квітів.
Усі усміхаються, дивлячись в об’єктив.
— Яка гарна сім’я, — сказала Марина.
— Бачиш, кохання не має кордонів, — відповіла Галина.
Марина довго дивилася на фото.
Чотири дитини, і всі такі різні.
Старший хлопчик схожий на батька.
Менша дівчинка — копія матері.
— А ти знаєш цих людей? — спитала Марина.
— Ні, просто фото в стрічці побачила, — відповіла Галина.
— Пишуть, підтримайте вподобайкою.
Марина задумалась.
— А навіщо лайк для чужої родини?
— Не знаю, мабуть, просто приємно.
Жінки сиділи на лавці біля будинку.
Сонце хилилося до вечора.
Галина знову глянула на екран.
— Диви, вже тисячі лайків.
— Люди люблять такі історії, — сказала Марина.
— Про справжнє кохання, що все долає.
— А що саме долає, незрозуміло.
— Може, різницю в кольорі шкіри.
— Може, відстань якусь, країни.
Марина всміхнулась сумно.
— Чи просто фото гарне взяли.
— Ти така скептична стала, Марино.
— Просто бачила вже багато таких постів.
— І що, не вірю більше нічому.
Галина поклала телефон на коліна.
— А я вірю, що кохання є.
— Навіть якщо фото випадкове.
— Навіть якщо ми не знаємо людей.
Марина кивнула мовчки.
— Хай вірять, якщо їм легше.
— Хай лайкають, якщо радіє серце.
Вітер трохи сколихнув листя дерева.
Дівчата на фото усміхалися й далі.
Невідомо, хто вони насправді.
Невідомо, звідки це фото взяли.
Галина поставила лайк під постом.
— Ось, і я підтримала родину.
Марина промовчала, дивлячись у двір.
Сонце сіло за дахи будинків.
Фото лишилося в стрічці, як і тисячі інших.
Ніхто так і не дізнався правди.