Марія Степанівна сиділа за столом і пила чай.
Раптом у двері заскочила донька з аркушем у руках.
— Мамо, дивись, що я намалювала!
— Що там у тебе, доню?
Донька простягнула аркуш і засоромлено всміхнулася.
На малюнку був портрет жінки середнього віку.
Каштанове волосся, зелені очі, персикова кофта.
Жінка на малюнку усміхалася, руки складені перед собою.
Фон світлий, нейтральний, спокійний.
— Це ж я? — спитала Марія Степанівна.
— Звісно ти, мамо. Хто ж ще.
Жінка притиснула малюнок до грудей.
Серце застукотіло швидше, ніж звичайно.
— Коли ж ти встигла, доню?
— Поки ти спала після роботи.
— А чому зелені очі? У мене карі.
— Мені так подобається, мамо. Красивіше.
Марія Степанівна засміялася крізь нахлинулі сльози.
— Ти справжня художниця, доню.
— Вчителька теж так сказала.
— Яка вчителька?
— З малювання, мамо. Їй дуже сподобалось.
— А ти показувала бабі?
— Ще ні, тобі першій.
Жінка обійняла доню міцно-міцно.
— Дякую, рідненька. Це найкращий подарунок.
— Тобі справді подобається?
— Дуже подобається, аж не словами сказати.
Вона дивилась на малюнок знову і знову.
Техніка кольорового карандаша, рівне освітлення.
Настрій портрета — спокій і доброта.
Жінка на малюнку просто позувала художнику.
Ніби справжня модель перед майстром.
— А можна повісити на стіну? — спитала мама.
— Можна, мамо, це ж тобі.
— Повішу біля дзеркала, щоб бачити щодня.
— І я теж буду бачити, мамо.
Донька притулилась до маминого плеча.
— Ти найкраща мама у світі.
— А ти найкраща художниця у світі.
Обидві засміялися одночасно.
Чай у чашці вже встиг охолонути.
Але нікому було не до чаю.
Марія Степанівна ще раз глянула на портрет.
Усмішка на малюнку, усмішка на обличчі доньки.
Дві усмішки, таке схоже.
— Знаєш, доню, я оціню на десять.
— Чому на десять, мамо?
— Бо тут більше любові, ніж фарби.
Донька зашарілась і обійняла маму ще міцніше.
Цей вечір запам’ятається їм надовго.
Малюнок повісили на стіну того ж дня.
Любов не потребує оцінок, але ця — десятка.