Я вже тринадцять років доглядаю за садибами для відпочинку на Світязі. Багато чого бачив — розбиті бокали, розлучення посеред відпустки, людей, що орендували будинок за вісімдесят тисяч гривень на тиждень, а потім смажили шашлик на балконі й забували загасити вугілля. Але родину Коваленків я пам'ятаю досі. А особливо той вечір, коли стара пані вигнала з садиби двох людей, що тягнули за собою валізи, перев'язані мотузкою.
Приїхали вони вдень. Вона, Тетяна Коваленко-Сидорчук, подзвонила мені за місяць наперед і внесла заставу шістдесят тисяч гривень на п'ять днів. Замовила повний сервіс: приватного кухаря, прибирання, навіть прокат двох електровелосипедів. Казала, що хоче об'єднати обидві родини. У листі написала: «Хочу подякувати батькам чоловіка за те, що колись, коли я тільки починала, вони продали дві корови, щоб у мене були гроші на першу майстерню». На той момент у неї вже була фірма з переробки вовни, працювало сорок людей, постачала продукцію в чотири області.
Коли вони приїхали, я вийшов до ворот. Тетяна вийшла з машини першою — стрункá жінка років тридцяти п'яти, в джинсах і кросівках, на шиї шарф із вишитим орнаментом. За нею чоловік Андрій, високий чоловік із втомленими очима, і двоє старших людей. Він, пан Петро, ніс дві старі шкіряні сумки, вона, пані Галина, тримала коробку від взуття, перев'язану гумкою. У тій коробці, як виявилося згодом, були домашні пиріжки та баночка варення. Вони були з-під Полтави, з невеличкого села біля Миргорода. Одягнули найкраще, що мали, але було видно, що в таке середовище вони нечасто потрапляють — не соромливо, просто обережно, як людина, що зайшла в кімнату з білим килимом і думає, чи не варто роззутись.
Потім приїхала мати Андрія, пані Лариса. Вийшла з чорної Toyota Camry, таксі їй оплатив син, як я потім зрозумів. З нею приїхала її дочка Юля, та дівчина, що постійно знімає сторіс в Інстаграм і все коментує в стилі «це жах, я б нізащо таке не взяла». Лариса була в лляній сукні, на шиї золотий ланцюжок з кулоном, у руці сумка, про яку моя дружина потім сказала, що то не з жодного ринку. Пройшла повз мене, навіть не привітавшись, і відразу зайшла в будинок.
Я в той момент допомагав панові Петру піднести сумку до порога. Почувся голос — не крик, а якийсь отруйний тон, що ріже сильніше за крик.
«Це твоє уявлення про відпочинок? Що ти притягнеш сюди оце? Виглядає, як із благодійного фонду. Негайно забери це звідси, поки весь будинок не провонявся!»
Я зайшов усередину. Лариса стояла посеред вітальні, білий диван, скляна стіна з видом на озеро, і носком туфлі відсунула одну із сумок пана Петра до стіни. Пані Галина притиснула коробку від взуття до грудей і накручувала гумку на пальці. Пан Петро випрямився й спробував усміхнутися. «Пані, ми не хочемо створювати проблем. Ми можемо поїхати додому, маршруткою до Миргорода, і все буде спокійно». Тетяна стояла поряд і дивилася на свої руки — так, наче рахувала щось, що вже рахувала багато разів раніше.
Андрій зробив два кроки. «Мамо, ти перегинаєш. Це мої тесті».
«Тесті», — повторила Лариса з усмішкою. — «Ти ж бачиш, як вони виглядають. Тут ми всі не вліземо. Тетяно, відвези їх у якийсь гостьовий будинок. У Луцьку повно дешевих хостелів, їм там буде краще. Серед своїх».
Юля хихикнула й продовжувала фотографувати вид. «Головне, щоб вони мені в кадр не лізли. Мені тут треба зробити рекламу тому магазину крісел, щоб не виглядало, як у бабусі на подвір'ї».
Андрій подивився на руки пана Петра. Вони були потріскані, з чорними смугами від роботи. І тоді це прозвучало. Він сказав: «Ці руки годували тебе десять років, мамо. Хоча ти про це й не здогадувалась. Тож або заспокойся, або йди».
Юля відклала телефон. «Ти збираєшся ображати власну матір через оцих людей?»
«Ці люди — моя родина. А ця садиба? Я її не оплачував. Оплачувала Тетяна. Так само, як твою квартиру в Києві, твою відпустку на Занзібарі й твої золоті ланцюжки, які ти носиш. Усе, чим ви тут хизуєтеся, — це її праця. Не моя, не твоя, не мамина. Її».
Лариса підняла підборіддя. «Тоді нехай усі йдуть. Ми із Юлею залишимося тут. Принаймні спокійно зробимо фото, без того сільського барахла на фоні».
Тетяна глянула на Андрія. Він кивнув і без жодного слова взяв сумки пана Петра й пані Галини. Тетяна підійшла до мене до входу. Говорила спокійно, майже шепотом. «Ви адміністратор, так? Договір на моє ім'я. Хочу скасувати всі послуги. Кухаря, прибирання, велосипеди, все. І цих двох пані, будь ласка, виведіть звідси. За десять хвилин. Гроші не повертайте».
Я зателефонував колезі з господарської частини та охорони. За десять хвилин перед будинком стояв білий мікроавтобус із логотипом фірми, а я стукав у двері вітальні.
Лариса саме відкрила бутилку просекко. Налила Юлі в бокал. «Нарешті спокій», — сказала вона. Я зайшов і сказав: «Доброго вечора. Мушу попросити вас зібрати речі та звільнити приміщення. Власниця оренди скасувала проживання».
Лариса розсміялася. «Мій син це оплатив, молодий чоловіче. Виставте рахунок за ще одну ніч і не створюйте скандалу».
Я витягнув термінал. «Спробуйте оплатити. Якщо картка пройде, можете залишатися».
Вона витягла з сумки картку. Приклала. Відхилено. Ще раз. Ще раз. Потім третій раз. Юля побіліла, відклала бокал. «Напевно, якийсь збій», — сказала вона. — «Мамо, спробуй іншу». Іншої не було.
«Бронювання оформлене на ім'я пані Тетяни Коваленко-Сидорчук», — сказав я. — «Вона оплатила всі витрати і п'ять хвилин тому відкликала право на проживання. Ви маєте звільнити будинок протягом десяти хвилин, інакше викликаю поліцію».
Юля схопила телефон і почала набирати. Сім разів дзвонила Андрію. Потім Тетяні. Ніхто не відповідав.
За вікном, на дорозі, Тетяна вже допомагала пану Петру сісти в машину. Андрій завантажував їхні валізи. Поїхали в напрямку Луцька. Тоді я ще не знав, що замість додому на Полтавщину вони поїдуть у садибу на Шацьких озерах, яку Тетяна забронювала на двадцять хвилин раніше, і що проведуть там тиждень у будиночку біля озера з власною сауною й винним погребом. Про це я дізнався вже пізніше, з розповіді їхньої знайомої.
Нам тим часом довелося виводити двох пань з будинку. Вони відмовлялися йти. Я покликав колегу і став біля дверей. «У вас десять хвилин. На жаль». Лариса почала кричати, що подасть на мене позов, що її син усе вирішить. Зрештою схопила валізку й вибігла надвір у легкому халаті. Юля за нею, в шовковій піжамі й капцях. Надворі накрапав дощ, від озера тягнуло холодом. Тільки пізніше вони зрозуміли, що в них немає не лише житла, а й машина, яку позичив Андрій, була записана на фірму Тетяни, і вона наказала її заблокувати.
Я дав їм номер місцевого таксі. Ніхто не приїхав, бо в околицях Світязя в жовтні зовсім мертво. Зрештою поїхали з водієм фургона, що возив овочі до місцевого ресторану. Ззаду на кузові, між ящиками з капустою. Заплатили йому купюрою в п'ятсот гривень, яку Лариса знайшла в сумочці.
Того вечора я написав повідомлення Тетяні: «Обидві пані залишили територію. Дякую за інформацію про скасування. Бажаю спокійної ночі». Вона відповіла: «Дякую, пане Степаненко. Вибачте за цю сцену».
Так я зрозумів, що вона пам'ятала моє прізвище. Таке не часто трапляється.
Наступні три дні я думав, що цим усе і закінчилось. Але потім настав понеділок. Колега з рецепції показав мені статтю на УНІАН: «Поліція висунула підозру жінці з Полтави у шахрайстві. Обіцяла дохідність 25% на місяць». На фото була Лариса. Я впізнав її одразу. За статтею, вона переконувала знайомих, колежанок із хору, колишніх однокласниць довірити їй заощадження. Стверджувала, що інвестує в елітну нерухомість на Шацьких озерах і що її родина володіє котеджами. Саме тому орендувала цю садибу — щоб показати потенційним жертвам, як вона живе. На ті вихідні планувала привезти шістьох нових інвесторок. Показати їм будинок, спальні, терасу з видом. І саме тому там не могли бути ці «двоє полтавчан із коробкою від взуття». Їй заважало, що це зіпсує враження розкоші.
Приблизно за два тижні на парковці перед нашою базою я зустрів Андрія. Приїхав забрати якісь речі, що залишилися в технічному приміщенні. Я його впізнав, і він підійшов до мене. «Пане Степаненко, ви вже, мабуть, читали».
«Читав. Мені шкода».
«Нема чого. Дружина заблокувала їй картку, і це було лише початком. Потім усе посипалося. Мама заборгувала більше п'яти мільйонів гривень різним людям. Тетяна перевірила рахунки й виявила, що Лариса брала гроші з нашої корпоративної картки. Яку я їй дав, бо думав, що вона платитиме лише за хліб. А ще вона використовувала ці гроші як доказ того, що в неї забезпечена родина, і тому ті жінки їй вірили».
«А що буде далі?»
«Тетяна подала заяву в поліцію. Не проти неї особисто, а як потерпіла, з доказами. Я віддав усе, що в неї було. Більше не беру її дзвінків. Її вчора забрали з квартири, але все під застáву. Тепер живе з Юлею в орендованій квартирі десь під Києвом. Юля мусила повернути все, що рекламувала в соцмережах, і сплатити штраф. Я почав ходити до психотерапевта. А Тетяна? Вона повезла батьків у подорож. Тепер планують випуск нової колекції килимів. Ми рухаємося далі, тільки без них».
Я спитав, чи важко не відповідати матері. Андрій показав мені долоні — такі ж потріскані, як у батька, тільки без мозолів від землі, зате зі слідами від реставрації старих верстатів у цеху Тетяни. «Одного разу я підпустив її занадто близько, і це майже зруйнувало людину, яку я кохаю. Більше ніколи. Межі — це не покарання. Це рятувальний круг».
Останній образ, що запам'ятався мені, — з торгового центру в Луцьку. Це було десь через півроку, перед Новим роком. Я пішов купувати подарунки й у відділі взуття побачив за прилавком молоду жінку. Вона носила чорний фартух, бейдж і продавала взуття. У першу хвилину я її не впізнав, але потім вона обернулася до мене. Юля. Волосся зібране назад, без макіяжу. Усміхнулася покупчині, подала їй коробку тридцять восьмого розміру і побажала гарного дня. Трохи далі, в кафе, сиділа старша пані й читала газету. На столі перед нею стояв стакан води. Я знав, що це Лариса, але не підійшов до неї. Тільки побачив, як вона розглядає оголошення про вакансії, обводячи олівцем рядок за рядком.
Наприкінці зміни, коли я закривав офіс, помітив на столі коробку цукерок. Поруч стояла маленька картка, написана від руки: «Адміністратору, який тоді не розрізняв людей за валізами. Дякуємо. Тетяна і Андрій». І дата, коли це написали.
Я закрив офіс, поклав цукерки в сумку й вийшов на терасу. Озеро лежало рівне, без жодної хвильки, і я довго дивився на той бік, де вода зливалася з темрявою. Ніде жодного крику, жодного дзвону бокалів із просекко. Тільки картка в кишені й смак шоколаду, який я дозволив собі ще того вечора.
