Тільки не приводь свою дружину у нашу хату, різко сказала мати Костянтину.
Катерина Іванівна готувалася до цієї розмови майже місяць. Як на війну. Вона дістала зі шкафа той самий фарфоровий сервіз ще радянських часів, яким не користувалась відтоді, як Костя був школярем. Спекла пиріг з яблуками і корицею улюблений Костіного дитинства. По лінійці розставила чашки на столі.
Костянтин приїхав у суботу по обіді, як й домовлялись. Постукав, зайшов. Окинув поглядом начищену до блиску квартиру: «Зараз буде щось серйозне», пронеслося в голові. Зняв куртку, зайшов на кухню.
Мамо, чого така урочиста?
Сідай, відповіла Катерина Іванівна. Чаю?
Буду.
Вона налила, посунула пиріг ближче. Помовчала довго, як людина, що збирається пірнути в крижану воду. Потім несподівано піднялась, вийшла до кімнати і повернулася з папкою.
Поклала на стіл.
Ось, сказала. Документи на квартиру. Я вирішила переписати все на тебе.
Костя подивився на матір, на документи. Запах домашнього пирога огортав нирки.
Мамо
Дай скажу, підняла вона руку. Я вже не молода. Квартира велика, мені самій забагато. Хай буде твоя усе по-людськи оформимо. Я вже дізнавалася у нотаріуса.
Костянтин відчув напругу от-от пролунає «але».
І воно пролунавло.
Тільки одна умова, рівно промовила Катерина Іванівна. Світлану сюди не приводь.
Костя взяв чашку поставив.
Це жарт?
Ні.
Мамо, Світлана моя дружина.
Я знаю, хто вона, склала руки на столі. Костя, ця квартира наша сімейна. Тут жив твій батько. Тут ти виріс. Я все життя. Я не хочу, щоби вона тут господарювала. Не хочу й усе.
Вона не господарює. Вона приходить у гості!
В гості можеш приходити сам. Катерина Іванівна кивнула на папку. Квартира твоя. Живи, як забажаєш. Але без неї.
Костянтин вдивлявся у матір.
«Вона справді серйозно. Вона цього довго чекала. Навіть пиріг спекла».
Вона тобі чимось насолила? спитав уже тихіше.
Вона з самого початку мені не до вподоби, просто констатувала Катерина Іванівна.
Додому Костя їхав повільно, хоча до його харківської новобудови пятнадцять хвилин на автівці, дороги знайомі до сантиметра. Чомусь повернув не туди, спинився біля бакалії, постояв, не виходячи, рушив далі. Голова гуділа, як холодильник, спраглий до ремонту.
Три кімнати. Високі стелі. Батьковий книжковий стелаж на цілу стіну. Кухня, де мати робила деруни по вихідних, а він у дитинстві списував домашні завдання. Квартира золото, таких тепер не будують.
На вдома пахло тушкованою картоплею. Світлана поралася на кухні, наспівуючи щось не по нотах, і не зважала Костянтин завжди любив її непомітну ніжність. Роззувся, зайшов у кухню, обперся на одвірок.
Швидко повернувся, й не обернулася Світлана. Думала, ще довше в мами будеш.
Не вийшло.
Він розповів коротко, без подробиць.
Світлана мовчала, не перебивала, не хмурилась. Тільки коли дійшов до фрази: «дружину не приводь», ледь хитнула головою, ніби щось підтверджуючи собі всередині.
Вона давно так думає, сказала вона, коли він замовк.
Ти знала?
Ні, відчувала. Поставила тарілку у раковину. Костя, квартира гарна, ти правий.
При чому тут квартира?
Як при чому? Світлана повернулась до нього. Три кімнати у хорошому районі. Це гроші, це дах над головою. Замовкла. Я не хочу, щоб ти втратив усе через мене.
Костянтин поглянув їй в очі.
Світ
Стривай, зупинила вона легкою рукою. Я серйозно. Якщо це важливо ми якось вийдемо з ситуації. Не буду там жити, квартира твоя значить, і наша. Я знайду рішення.
Тут Костя й задумався. Бо вона відреагувала не так, як він очікував. Уявляв сльози, образу. А вона «я знайду вихід». Спокійно.
Він ходив кухнею; туди-назад кілька кроків, кухня мала.
Світ, ти розумієш, що вона зробила?
Що саме?
Вона запропонувала мені угоду. Голос чужий, глухий. Квартира в обмін на те, щоб ти там не зявилася. Вона купує мій вибір. Не дарує купує, й ціна ти.
Світлана глянула на нього довго.
Костя, це її квартира, вона має право
Має право розпоряджатися квартирою. Але не мною.
Знову сів. Налив собі чаю.
Ніякого виходу ти не знайдеш, сказав він. Бо справа не у квартирі, а в тому, що мама досі думає, ніби я її власність. За 38 років я жодного разу не заперечував їй. Вона так звикла.
Світлана мовчала, потім ледь чутно:
Я знаю.
Звідки?
Я чотири роки намагаюсь з нею порозумітися. Вітаю зі святами, везу варення, що їй смакує. Питаю, як здоровя. Жодної злості, трохи втоми. Вона мене не бачить. Я не людина. Я те, що забрало в неї сина.
Костя поглянув на дружину.
І раптом відчув він не помічав цього.
Ти поїдеш до неї?
Так. Через кілька днів. Маю обдумати, що сказати.
Добре.
Ти не цікавися, що я вирішуватиму?
Світлана здивовано подивилася на нього:
Ні. Я тобі довіряю.
Це було найстрашніше. Не умова матері. А оте «я тобі довіряю», і Костя зрозумів: мусить бути гідним.
Вранці у суботу Костянтин подзвонив матері.
Катерина Іванівна ще тоді відчула щось змінилося. Не той тон, не звична інтонація. Голос не просить, не винний.
Мамо, я сьогодні приїду. О третій. Добре?
Добре. Почала чекати.
Третя година. Дзвонив у двері.
Катерина Іванівна відразу помітила: без квітів, без пакунків із провізією, як завжди. В куртці, ключі в руці. Зайшов, роззувся, сів у кухні.
Не треба чаю, сам сказав. Я ненадовго.
Сіла навпроти. Дивилась уважно.
Ну? Вирішив?
Так.
Не поспішав.
Мамо, спитаю тебе дещо.
Питай.
Коли батько ще був живий, мовив він повільно, ти би йому таке поставила? Мовляв, отак: або по-моєму, або без чогось важливого?
Матір відвела очі.
Це інше.
Чому?
Бо батько це батько. А ти мій син. Я тебе оберігаю.
Мамо. Костянтин вперше за довгі роки промовив це так лагідно. Ти не оберігаєш. Ти тримаєш мене біля себе. Це різні речі.
Тиша тяжіла.
Чотири роки, сказав він. Світлана чотири роки шукає з тобою мову. Ти хоч колись відповіла їй по-людськи?
Катерина Іванівна мовчала.
Знаєш, що вона каже після кожного дзвінка? Костя трохи паузу витримав. Нічого не каже. Просто посміхається: головне, щоб ти була щаслива.
Зависла пауза.
Вона запропонувала не жити тут, якщо це важливо для нас. Щоб мені легше було.
Голос зрадив.
Квартира твоя, мамо.
Ти відмовляєшся, сухо констатувала вона. Не питаючи, знаючи наперед, що він завжди погоджувався на її умови.
Я не відмовляюся від квартири, Костянтин глянув прямо. Я відмовляюсь від умови. Це не одне й те саме.
Значить, вона тобі дорожча за матір, різко, майже образливо.
Костя зітхнув, довго.
Мамо, це не ваги. Ви обидві моя сімя.
Пауза.
Тільки ти вирішила, що це змагання, і ти зобовязана виграти.
Катерина Іванівна мовчала.
Я тебе люблю, тихо додав Костянтин. Це не зміниться. Ніколи. За жодної умови.
Встав. Взяв куртку.
Подзвониш приїду.
Вона не відповіла.
Двері зачинив тихо, без грюку.
Катерина Іванівна довго стояла біля вікна.
На подвірї Костя сів у авто, ще на мить обернувся не шукаючи її погляд, і поїхав.
Мати стояла ще довго після того, як машина зникла за рогом, нічого не бачачи в осінній сутіні. Щось муляло під серцем.
Три тижні вони майже не спілкувались.
Кость писав смс: «Мамо, як ти?» і вона коротко: «Добре». Одне слово, що значить усе: «Добре» хоч три ночі не спала.
Потім сталося так.
Поверталася Катерина Іванівна з аптеки не тої, що під будинком, а далекої, де на тридцять гривень дешевше. Як пенсіонер рахує кожну гривню. Повернула через двір і побачила сина.
Стояв біля машини з відкритим капотом. Поруч Світлана старенька куртка, пляма масла на рукаві. Вона щось казала, засміялася голосно, аж голову закинула по-справжньому, як ті, хто щасливі поруч.
І він засміявся.
Катерина Іванівна завмерла.
Мовчки дивилася: осінній двір, капот машини, двоє з масними руками сміються. Звичайна побутова сцена.
Він не пішов від неї. Він просто живе.
Вперше за ці роки дошло. Просте й соромне розуміння.
Вона весь час думала, що Світлана забрала у неї сина. А він ось у сусідньому дворі, разом, нічого нікому не забирали. У сина своє життя. Завжди було. Просто мати не хотіла цього знати.
Вона тихо повернулася і пішла.
Вдома поставила аптечний пакет, довго сиділа на кухні біля вікна.
Потім встала почала пекти пиріг. Довго, тримаючи сліз не через варення, а через думки, що повільно визріли між руками, сплутаними у тісті. З чорної смородини саме те, що Світлана завжди привозила, а Катерина Іванівна ховала на полицю «з принципу».
Тепер відкрила.
Через два дні подзвонила сину.
Я пиріг спекла, сказала, багато. Одній не зїсти.
Пауза.
Приїдете? додала, тихіше, обережніше: Удвох.
Костя мовчав одну коротку секунду.
Приїдемо, обережно відповів.
Коли вони подзвонили у двері Катерина Іванівна побачила їх разом. Син з квітами Світлана з пакетом. Дивилася на невістку та спокійно, без надії й образи.
Проходьте, сказала вона.
На кухні тісно але вистачило місця.
Ну, промовила, розрізаючи пиріг, розказуйте, як ви живете.
Світлана підняла очі, ледь-ледь усміхнулася:
Розповімо, сказала.
Катерина Іванівна поклала шматочок на тарілку. Це було як перший крок. Невеликий, трохи незграбний, але справжній. І так пахло пирогом з чорною смородиною.
