Добра жінка, що б ми без неї робили?
А ти їй всього лише платиш пять тисяч рублів на місяць.
Ганно, ми ж на неї квартиру переписали…
Петро прокинувся серед ночі, важко піднявся з ліжка і тихо пройшов у сусідню кімнату. У світлі нічної лампи він розгледів свою дружину.
Присів поряд, прислухався до її дихання:
Начебто все гаразд.
Встав і засунув на кухню. Відкрив кефір, знову пішов у ванну і повернувся до себе в кімнату. Ліг, але не міг заснути:
Нам з Ганною вже по девяносто. Скільки ж ми разом пройшли? А тепер поряд жодної рідної душі.
Дочки Марії давно не стало, Максима теж… зник молодим, усе гуляв. Є онука, Людмила, вже двадцять років у Берліні живе, навіть й не згадує нас. Напевно, у неї вже діти дорослі…
Так і не помітив, як задрімав. Прокинувся від дотику:
Петре, ти як? запитав тихенький голос.
Відкрив очі, побачив схилену над ним дружину.
Ганно, все добре.
Я дивлюсь, лежиш зовсім нерухомий.
Та живий ще! Йди відпочивай.
Ганна Дмитрівна поволі човгала у кухню, попила води, зайшла у ванну і повернулась у кімнату. Лягла і задумалась:
Ось колись прокинуся, а його вже немає. Я що тоді робитиму? А може, це і я перша…
Петро Іванович уже завчасно домовився про наші поминки. Раніше б і не подумала, що таке можливо. З іншого боку, хоча б не залишиться це все чужим на плечі.
Внучка давно нас забула, лише сусідка Оленка зрідка заходить. У неї ключ від квартири, дід щомісяця їй із пенсії по тисячі віддає, аби то продукти принесла, то ще щось по дрібницях. Куди нам ті гроші? Ми й самі вже з четвертого поверху не зійдемо.
Ще й сонце у вікно світить. Петро Іванович посміхнувся і вийшов на балкон, глянув на гілки розквітлої бузини.
До літа дожили!
Пішов до дружини. Та сиділа, задумавшись, на ліжку.
Ганнусю, годі смутитися! Йди, щось покажу!
Я б з радістю, та сил зовсім обмаль, Ганна піднялася, тримаючись за стіну.
Ходімо, ходімо, підтримайся за мене.
Привів її на балкон:
Дивись, зеленіє бузина! А памятаєш, як ще в школі я вперше запросив тебе в кіно? Теж навесні була така зелена бузина…
Таке не забувається, стільки років пройшло…
Більше сімдесяти, засміявся Петро.
Сімдесят пять…
Сиділи, згадували юність. Літні роки багато стирають із памяті, іноді не згадаєш, що було вчора, а молодість залишиться назавжди в серці.
Ой, щось заговорилися, ще й не снідали, підвелася Ганна.
Завари ж хороший чай, набридла ця трава.
Нам не можна…
Хоча б легкий, і цукру трохи додай.
Петро Іванович смакував слабкий чай із невеликим бутербродом із сиром і згадував ті роки, коли чай був міцний, солодкий, з пиріжками й оладками.
Сусідка зайшла, посміхнулася:
Як справи, старенькі?
Які у девяностолітніх можуть бути справи? жартував дід.
Якщо жартуєш значить, усе гаразд. Що купити з магазину?
Оленко, купи мяса!
Вам же не рекомендують.
Курку можна…
Добре, зварю супу з домашньою локшиною.
Вона прибрала, помила посуд і пішла.
Ганнусю, ходімо на балкон, на сонечку посидимо.
Ідемо!
Оленка повернулась з покупками, принесла кашу та поставила на балконі:
Тут вам добре грітися. Зараз й обід наварю.
Добра вона, провів її поглядом Петро. Що б ми без неї робили?
А ти їй усього пять тисяч платиш.
Так ми ж їй квартиру переписали.
Вона й не знає про то…
Так і просиділи до обіду. На обід була смачна куряча локшина із мясом.
Я таку супчик Максимові і Марійці варила, коли ще малими були, згадала Ганна.
А тепер нам чужі варять, тяжко зітхнув чоловік.
Мабуть, Петрику, така у нас доля. Не стане нас і ніхто не згадає.
Ганно, досить журитися. Пішли подрімати!
Ой, правильно кажуть: «Що старий, що малий». І суп дитячий, і денний сон, і полуденок.
Трохи подрімавши, Петро вийшов на кухню дві склянки соку стоять, Оленка пригостила. Обережно доніс Ганні:
Що смутна, Ганнусю? На, випий сок.
Не можу заснути, всміхнулася дружина.
Погода. І мені не до сна.
З самого ранку якось себе не дуже, сказала Ганна, зітхнула. Відчуваю, недовго вже мені. Ти ж мене добре поховаєш…
Не кажи таких речей! Як я без тебе жити буду?
Хтось з нас все одно залишиться першим…
Досить! Ходімо ще на балкон…
Посиділи до вечора. Оленка напекла сирників, попили чаю, а потім сіли дивитися телевізор. Нові фільми їм вже важко дивитись, тому вони вмикали старі радянські комедії, мультики. Сьогодні подивилися тільки один мультик.
Піду спати, щось втомилася, сказала Ганна.
Тоді й я ляжу.
Дай тобі добре на тебе подивлюся! попросила раптом вона.
Навіщо?
Просто подивлюся…
Довго дивилися один на одного, ніби намагаючись згадати свої юні обличчя.
Іди, проведу тебе до ліжка.
Ганна взяла чоловіка під руку, підтримала і вони поволі пішли в кімнату. Він лагідно вкрив дружину ковдрою і повернувся до своєї кімнати.
Ніч була важка, сон не йшов. Здавалося, навіть не засинав.
О другій ночі він встав, пішов до Ганни. Вона лежала з відкритими очима.
Ганно!
Взяв за руку.
Ганно, ти що! Ган-н-о!
Й раптом і у нього самого не стало вистачати повітря. Ледве дістав підготовлені документи, поклав на стіл у вітальні.
Повернувся в кімнату до неї, довго дивився на обличчя дружини. Ліг поряд, заплющив очі…
Побачив свою Ганнусю, молоду і красиву, як сімдесят пять років тому. Вона йде у світло, що попереду. Він догнав, взяв за руку…
Вранці Оленка зайшла у спальню. Вони лежали поряд. На обличчях однакові, щасливі посмішки.
Викликала швидку. Лікар оглянув їх і тихо сказав:
Разом пішли… Значить, дійсно кохали одне одного.
Їх забрали, а Оленка тихо сіла на стілець біля столу. Там лежали документи, і заповіт написаний на її ім’я.
Опустила голову на руки та заплакала…
