Мене немає
Ти знов принесла цю нісенітницю? Ігор поставив пакет на стіл так, що всередині щось голосно бренькнуло. Я ж казав: не бери більше «Велюр». Дорого, й толку ніякого.
Олеся Михайлівна стояла біля вікна й дивилась на двір. Там дівчинка з сусіднього під’їзду, років семи, ганяла голубів злітали хмарою, розлітались у різні боки, а потім знову збиралися на асфальті, ніби нічого й не було. Олеся дивилася на цю метушню, й не могла згадати, коли останнього разу купила собі щось просто так. Просто тому, що захотілось.
Це крем для рук, Ігоре. Дванадцять гривень.
Дванадцять це дванадцять. Рахувати розучилась?
Вона не відповіла. Повернулася, дістала з пакета маленьку баночку із золотавою кришкою, поставила на підвіконня біля кротону. Квітка вже не цвіла, Олеся давно хотіла розібратися чому, та руки якось не доходили.
Олесю. Я з тобою розмовляю.
Чую, чую.
Вона пішла на кухню, відкрила холодильник, заглядала в порожнечу, думаючи, що приготувати на вечерю. Позаду лунали його важкі кроки й потім глухий грюк дверей у кабінет. Їй стало трохи легше.
Їй було пятдесят шість. Вона жила в Харкові, у трикімнатній квартирі на вулиці Академіка Павлова. Двадцять вісім років була заміжня за Ігорем Сергійовичем Гриненком. У них доросла донька Марина працює в Києві, телефонує по неділях, інколи забуває. Був дачний будиночок за містом, була стара «Таврія», яку водив тільки Ігор. Була міська бібліотека, де Олеся працювала восімнадцять років старшим бібліотекарем.
Є життя. Цього не відняти.
Вона дістала куряче філе, поклала на дошку, взяла ніж. За вікном дівчинка зникла, голуби вже розлетілись. Дворик був сірий, порожній, крізь тріщини в асфальті продиралася стара трава.
Олеся зрозуміла, що стоїть із ножем у руці й нічого не ріже. Просто стоїть.
Вона відклала ніж, підійшла до підвіконня, відкрила баночку крему. Запах ледь помітний, з чимось квітковим усередині. Вона трохи нанесла на тильний бік долоні шкіра ввібрала вмить, залишалося відчуття, ніби хтось прихопив її за руку й потримав пару секунд.
Олеся закрила кришку й повернулася до курячого філе.
Та ніч була звичайною Ігор їв мовчки, подивився новини, ліг спати. Олеся ще довго засиджувалася з чашкою холодного чаю, гортала старий журнал про сади. Не читала просто гортала.
Вранці на роботі застала Галину Андріївну за стелажем у сльозах.
Галино, що сталось?
Галина Андріївна, завідувачка відділу, вже за шістдесят, знала кожну книгу, і Олеся ніколи не бачила її заплаканою.
Нічого… вибач. Особисте.
Якщо хочеш розкажи.
Та нічого розказувати, витирала очі. Донька вчора подзвонила. Каже мама, ти вже відстала. Так і сказала відстала.
В якому сенсі?
Я її по-своєму наставляла, як з чоловіком розмовляти, по-людськи. А вона це по-старомодному, мовляв, ти не розумієш, як живуть зараз. Акуратно перекладала журнали по поличках. Може, вона й права.
Неправа, сказала Олеся.
А ти звідки знаєш?
Олеся не знайшла відповіді. Вони постояли поряд у тиші, де пахло папером і старим деревом, і розійшлись по своїх робочих місцях.
Опівдні Олеся вийшла на вулицю. Квітень був прохолодний, але сонячний. Вона пройшла до скверу, сіла на лавку, заплющила очі. Крізь віки проходила помаранчева заграва. Думала про Галину, про її доньку, про слово «відстала».
Потім думала про себе.
Олеся Михайлівна Гриненко, у дівоцтві Коваленко, народилась у Харкові 1967-го. Закінчила філологічний факультет, українська мова та література. Заміж вийшла у двадцять сім, пізно за тодішніми мірками. Ігор був інженером, здався надійним. За рік народилась Марина. Олеся сиділа з нею, потім працювала на півставки, потім забрала маму, доки та не померла, потім знову повернулась у бібліотеку. Життя складалось. Акуратно, без зайвого.
У цьому складанні загубилось щось невловиме те, що Олеся зараз навряд чи могла б назвати. Але знала це було. І його більше немає.
Відкрила очі. Навпроти цвіла слива, рясна, біла. Олеся дивилась і згадувала малювала у студентстві, просто так. А тепер багато років ні. Звертала увагу лише на потреби інших. Її руки давно не тримали олівця.
Витягла телефон, подзвонила Марині. Дочка відповіла на третьому гудку явно була зайнята.
Мамо, привіт. Все добре?
Добре, просто так набрала.
Я зараз на зустрічі. Перетелефоную вечором?
Так, звичайно.
Ввечері Марина не передзвонила. Це теж було звичним.
Олеся відпрацювала до шести, купила хліб у булочній, йшла додому знайомим маршрутом вісімнадцять років тією самою дорогою, кожен камінчик вже рідний.
Ігор вже був вдома, сидів за компютером. Олеся роздяглася, пішла на кухню.
Вечерятимеш?
Пізніше.
Поставила воду, знайшла залишки супу. Дивилася, як на підвіконнику стоїть баночка крему гарна, маленька, безглузда для Ігоря. Дванадцять гривень. Навіщо це?
Але запах подобався.
І залишила баночку.
Минає два тижні нічого особливого, життя тягнеться. Та якось у бібліотеку прийшла Жанна.
Олеся відразу помітила цю жінку коротка стрижка, пальто кольору темної черешні. Записувалася, цікавилася книжками з психології, й, якщо є, з акварелі.
З акварелі?
Так. У дитинстві трохи малювала, зараз хочу відновити.
Олеся вручила їй читацький, підказала, де шукати. Краєм ока дивилася, як Жанна впевнено пересувається між полицями, щось шукає, щось гортає. Було в ній щось особливе. Наче вона сама собі і цього їй достатньо.
За півгодини Жанна повернулась із книжками, запитала:
А ви щось читаєте із цих розділів?
Іноді.
Ви тут давно працюєте?
Довго. Вісімнадцять років.
Жанна глянула уважніше не оцінюючи, а так, як слухають.
Це значно, сказала.
Так.
Вам подобається?
Запитання просте, а відповідь ні.
Подобається. Книги, люди, місце як другий дім.
Як дім, перепитала Жанна, і взяла книжки.
Наступного тижня прийшла знову, попросила ще щось із акварелі. Олеся запропонувала альбом із репродукціями, Жанна взяла, а потім несподівано спитала:
А ви самі не хочете спробувати?
Що саме?
Малювати. Я ходжу на майстер-клас щосуботи. Все дуже просто. Приходьте.
Олеся ледве не відповіла «ні» та сказала:
А де це?
Адресу Жанна записала на папірці: арт-простір «Ясний Дім», вулиця Сумська, субота, одинадцята.
Вечір переповнений думками папірець переклала з кишені у фартух, з фартуха на підвіконник поруч із кремом. Ігор не запитав. Йому нічого не було цікаво якщо не стосувалося грошей.
В пятницю сказала за вечерею:
Завтра піду на майстер-клас з живопису.
Ігор підняв очі:
Куди?
На Сумську, малювати. Там знайома запросила.
Хтось із бібліотеки цю?
Так.
Він відкусив хліб.
І скільки це коштує?
Ще не питала.
Ну, йди, якщо нічим зайнятись.
Тоді піду.
Вранці встала рано, надягла сірий светр і темно-сині штани. Подивилася у дзеркало давно так не вдивлялася. Зазвичай ковзнула поглядом і все. А сьогодні подивилась немолода, але жива. Очі сіро-зелені. Волосся сиве, але густе. Зібрала його інакше, нанесли крем.
Вийшла о девятій, не поспішаючи.
Простір «Ясний Дім» другий поверх старої камяниці, вибілені стіни, деревяні підлоги, великі вікна. Жанна вже чекала, ще кілька жінок і один чоловік років пятдесяти. За столом, у кожного стакан води і аркуш паперу.
Олесю! Жанна помахала. Ви прийшли!
Майстер-клас вела дівчина Зоряна сьогодні малюємо гілку бузку. Олеся взяла пензель, рука дрижала не зі страху, а з незвички.
Не думайте про результат, відчуйте акварель і воду, сказала Зоряна.
Перший мазок лілувата пляма, розтікалась по вологому паперу. Другий, третій цікаво, куди занесе фарбу. Поруч Жанна зосереджено хмурилась, чоловік копирсався маленьким пензликом, невдоволений.
Через годину Олеся розглянула своє схожим на бузок не було. Щось нечітке, блакитно-лілувате, але живе.
Гарно, сказала літня Галина навпроти.
Не думаю, похитала головою Олеся.
А я думаю. Настрій у цьому є.
Було. Можливо, й було.
Жанна потім запропонувала каву в маленькому кафе на тій же вулиці. Посідали біля вікна; Жанна запитала прямо:
Вам сподобалось?
Дуже. Я не чекала.
Помітно. У вас погляд такий ніби щось бачите, боїтесь глянути просто.
Помовчали. Потім Жанна розповіла, що живе в Харкові третій рік, переїхала з Дніпра після розлучення.
Спочатку було страшно. Потім цікаво.
Цікаво?
Жити самій. Багато про себе відкриваєш.
Ви заміжня?
Двадцять вісім років.
Як?
По-різному.
Жанна не питала далі, і це теж було важливо.
Додому Олеся повернулась біля другої. Ігор дивився футбол, не спитав, як пройшло. Вона повечеряла сама, дістала свій акварельний лист, прикріпила на стіну поруч із кротоном. А квітка ожила: маленький червоний бутон, вже трохи розцвів.
Далі пішло по колу: щосуботи майстер-клас, потім розмови з Жанною. Олеся розповідала про бібліотеку, Жанна про роботу бухгалтером, про доньку, яка тепер жила у Дніпрі з батьком.
Одного разу Олеся спитала:
Не самотньо?
Буває. Але не так, як раніше.
Як же інакше?
От раніше була поряд людина, і ти все одно один. Оце справжня самота. А тепер я сама, але не самотня. Різниця є?
Олеся розуміла. Не сказала цього голосно, лише подумки.
У травні в бібліотеці оголосили конкурс районне свято, треба придумати захід.
Ідеї є? питала завідувачка.
Може, провести вечір про жінок? подала голос Олеся.
Про жінок це як?
Просто наші історії. Призвати жінок різних поколінь, кожна розповість свою. Про своє життя, зміни, вибір. Якщо щось вміють робити хай принесуть свої вироби.
Зала замовкла.
Незвично, нарешті відповіла Марина Вікторівна.
Зате по-справжньому.
Хто візьметься?
Я.
Сама здивувалась цим словам.
Одразу зателефонувала Жанні та засміялась:
Оце так! Беру участь. І Галину запрошуй вона кераміку робить.
Галина Степанівна, пенсіонерка, ліпить керамічних пташок. Згодилась відразу: «Лише не змушуй багато говорити, бо зібюся».
Олеся готувала сценарій за кухонним столом, коли Ігор уходив у кабінет. Це було нове відчуття не підтримувати, а саме створювати.
Якось увечері він зайшов на кухню:
Що пишеш?
До роботи. Готую вечір.
Опять те бібліотечні…
Так.
Останнім часом ти чимось зайнята завжди.
Погано?
Суп холодний був сьогодні.
Перепрошую.
Повернулась до нотаток. Подумала: він бачить тільки холодну вечерю. Не помічає вона сама стала живіша.
Вечір призначили на третю суботу червня: зібрала пять історій Жанну, Галину, ще Наталю Петрівну, шістдесят три, пише вірші, й ведучу Зоряну.
Олеся зробила афіші, подала оголошення у місцевий бюлетень. Переживала, що ніхто не прийде. Але прийшло тридцять людей, переважно жінки різного віку.
Вела сама. Коротко: ми зібралися не для формальностей, а щоб послухати одна одну. Галина розповіла, як три місяці після пенсії не знала, що з собою робити, поки не взяла до рук глину. Зал засміявся доброзичливо.
Жанна розповіла про те, чого найбільше боялась не нового, а звичного. Олесі хотілося ці слова запамятати.
Наталя прочитала вірші. Всі аплодували.
Після заходу, допомагаючи Галині, Люда сказала:
Гарно вийшло, Олесю.
Неочікувано гарно.
Ти завжди з людьми вміла знаходити спільну мову, тільки не дозволяла собі цього. Тобі не час цього боятись.
Вдома Ігор вже спав. На підвіконнику крем і бузок з учбового аркуша.
Крітон повністю розцвів: чотири червоні квітки. Олеся розмазувала крем по руках, не квапилась. Думала: «Я боялась не нового, а звичного».
Вранці Ігор спитав:
Як минув вечір?
Дуже добре, багато людей було.
Їла там?
Чай був.
Чай не їжа.
Олеся вийшла із кавою на балкон. Сонце, свіже повітря. Вона думала турбота Ігоря обмежується питаннями про їжу. І двадцять вісім років вона приймала це за любов. А зміст уже давно інший.
У липні подзвонила Марина не у неділю, у середу.
Мамо, все добре?
Все добре. А в тебе?
Жанна мені написала.
Яка Жанна?
Твоя знайома з гуртка. Знайшла мене в мережі, написала: ти гарно проводиш заходи, вечір вийшов класний. Я не знав…
Ти й не питав.
Мовчанка.
Вибач, мамо. Розповіси?
Олеся розповіла про майстер-класи, Галину з пташками, Наталю з віршами, переповнену залу. Марина слухала уважно.
Класно, мамо. Справді. Ти давно вже цим займаєшся?
Ні, вперше.
Мабуть, треба було давно.
Вона погодилась.
Мамо, а з татом все добре?
Як завжди.
Це добре чи погано?
Я не знаю.
Всередині серпня Марина приїхала на декілька днів. З собою смаколики, подарунки. Вдома сиділи на кухні, Марина сказала:
Мамо, ти змінилася.
Як?
Не скажу словами… наче тебе стало більше.
Я радію, відповіла Олеся, обнявши чашку кави. Але й страшно.
Чому?
Починаєш бачити себе бачиш і все довкола. Це не завжди зручно.
Марина кивнула.
Тато бачить?
Тато бачить холодну вечерю.
Ти говорила з ним про це?
Я не дуже вмію…
Спробуй.
У вересні керівниця сказала: району сподобався захід хочуть повторення, навіть платити більше.
Олеся погодилась. Марина Вікторівна похвалила:
Ви цим літом стали іншою, Олесю Михайлівно.
Це добре?
Стали живішою.
Повертаючись у зал, Олеся дивилась на стелажі, на дзеркальний промінь світла в бібліотеці вісімнадцять років тут, та тільки зараз було відчуття, ніби це її місце. Не просто присутність, а дія.
Осінь щось змінила вдома. Ігор помічав Олеся все частіше затримується. Виходить у суботи, зустрічається з жінками.
Хто ця Жанна?
Подруга.
Звідки у тебе подруга?
З лютого.
І щосуботи?
Майже.
Ігор дивився інакше розгублено.
Я не забороняю. Просто не звично.
До чого?
Що в тебе стільки всього тепер.
Олеся сіла навпроти не відгороджувалася, як звикла. Дивилася на чоловіка який жив поруч три десятки років і лишався незнайомцем.
Ігоре, сказала спокійно, ти радий, що я займаюсь чимось поза домом?
Він мовчав.
Не знаю. Напевно…
Напевно.
Я не звик. Ти була поруч, а зараз постійно йдеш кудись.
Я тут, Ігоре. Все одно тут.
Тут, але інша.
Вона дивилася на його широку, сутулу спину шістдесят, теж постарів, поки вона не помічала.
Ігоре, коли ми останній раз розмовляли? Не про їжу й машину, а просто як люди?
Говоримо ж.
Про що?
Він не відповів.
Ось і все.
Листопад районний вечір, готується три тижні, ще більше учасниць, виставка художника. Жанна допомагає, бачаться майже щодня, гуляють вздовж Лопані.
Не уявляю, як жила раніше, якось сказала Олеся.
А хто знає? відповіла Жанна. Головне тепер.
Мені пятдесят шість, Жанно.
І що?
Це багато.
Я знаю жінок, які замерзли життям у тридцять пять. Ви у пятдесят шість почали. Самий час.
Я малюю щотижня.
Знаю.
Сама пишу сценарії.
Вони живі, Олеся.
Вечір проходить з аншлагом, сімдесят людей, хтось стоїть у проході. Олеся читає власний текст у кожній жінці є своє, що довго чекає, коли його помітять. Вік не закриває двері, а лише відкриває нові.
До неї підходить стара Євдокія Матвіївна, вісімдесят три.
Дитино, це про мене ти казала?
Про всіх нас.
Ні, саме про мене. Я молодою вишивала, потім кинула думала, дурниця. А сьогодні думала: може, ще спробую. Вісімдесят три дурно?
Абсолютно ні.
Правда?
Правда.
Грудень тихий. Олеся веде гурток, шість-сім людей приходить: сперечаються, обговорюють, живуть. Дома напруга. Не скандали, а мовчазне неспокій. Ігор думає але не говорить. Вона теж не чекає: пора говорити самій.
У неділю заходить до кабінету.
Ігорю, поговорімо.
Говори.
По-справжньому.
Сідає поруч.
Я довго жила так, ніби мене немає робила потрібне, але всередині нічого не залишалося. Частково це я дозволяла, але й про нас це теж. Так не хочу. Мені важливо, щоб ти бачив мене.
Мовчання.
Ти йдеш?
Не знаю. Мені треба говорити і щоб ти теж говорив. По-справжньому.
Довге мовчання. За вікном сніг.
Я не вмію, каже Ігор, тихо.
Не ображаю, не звинувачую. Я просто хочу спробувати інакше. І дізнатись, чи ти теж.
Він не одразу відповідає дивиться на сніг, потім переводить погляд на неї. Зявляється та сама розгубленість.
Ти змінилася цього року.
Так.
Я не завжди тебе розумію.
Я знаю.
Але не хочу, щоб ти пішла.
Давай спробуємо.
Січень приходить морозами і світлом. Олеся веде гурток, малює у суботи. Малюнки у Жанни, на кухні поруч із кротоном. Квітка знову квітне пересадила у більший горщик.
Жанна менше з’являється робота, але телефонують.
Олесю, думали проводити фестиваль навесні?
Так. Хочу не вечір, а кілька днів.
Роботи багато.
Мені це подобається.
Хто б подумав рік тому.
Таки.
З Ігорем непросто, але вони вже розмовляють часто. Інколи добре, інколи він замикається.
У лютому, якось за вечерею, каже:
Я був у лікаря минулого тижня.
Щось сталося?
Просто перевірка. Трохи тиск. Сказали нічого серйозного, таблетки.
Добре, що сходив.
Ти не питала, чому раніше не сказав?
Чому?
Не хотів тривожити. Привичка.
Я хочу знати, якщо тобі погано.
Буду казати.
Я теж.
Мовчання. Февральський сніг за вікном, тепла кухня, запах вечері.
Гарний малюнок, ти малювала?
Я.
Вже вмієш.
Вчуся.
У кінці місяця Люда телефонує дочка приїхала, помирились.
Можна мені на твій майстер-клас, Олесю?
Звісно, Людо. Будь у суботу.
Боюсь, що не вийде.
У всіх спочатку не виходить.
У суботу Люда бере пензель, перший мазок забагато фарби, другий занадто водяний.
Олесю, дивись пляма.
Мені подобається.
Це ж клякса…
Наступного разу буде по-іншому.
Люда сміється по-іншому так по-іншому.
Березень приносить тепло Олеся подає заявку на весняний фестиваль, начальство підтримує, Марина збирається приїхати.
Один вечір, коли Ігор спить, Олеся записує ідеї. За вікном весна ще напружується, на підвіконні зелений кротон, три червоні квітки й один бутон.
Баночка крему давно порожня, але стоїть далі; купила нову таку саму Ігор не коментує.
Відкриває зошит і пише: «Що я тепер знаю, чого не знала рік тому». Дивиться довго. Потім зошит закриває, бо вже не треба це вже всередині.
Телефонний дзвінок поночі майже одинадцята. Це Жанна.
Усе гаразд?
Все чудово. Мені запропонували гарну посаду у Дніпрі. Дочка там. Я думаю.
Ти хочеш поїхати?
Не знаю. Думаю. Скажи щось.
Ти ж знаєш відповідь, Жанно.
Пауза коротка.
Так, мабуть.
Чого боїшся?
Що тут щось лишиться. Гурток, ти, Галина з пташками
Нікуди ми не дінемось.
Олесю, Дніпро далеко від Харкова.
Ти сама мені колись сказала: «Інакше починається, коли починається».
Розумна була я…
Була й є. А ти щаслива, Олесю?
Олеся дивиться на кротон, на крем, на свої малюнки.
Я стала собою, відповідає.
Це і є відповідь.
Так.
Я рада за тебе.
І я за тебе.
А якщо я поїду що ти будеш робити?
Олеся дивиться на порожню сторінку зошита.
Продовжу, каже вона.
