Заміж у вісімдесят років.
Коли моя онука вигнала мене з дому за те, що я, у вісімдесят, вийшла заміж, я зрозуміла більше не можу терпіти такої зневаги. Разом із моїм новим чоловіком Богданом ми придумали сміливий план, щоб дати їй урок, якого вона ніколи не забуде. Ця суперечка назавжди змінила нашу родину.
Ніколи не думала, що розповім цю історію, але ось я тут. Мене звати Марічка, і цієї весни мені виповнилося вісімдесят. Я жила у затишній кімнатці в будинку моєї онуки Оленки. Хоч і маленька, але вона була моїм захистом: прикрашена фотографіями, старими книгами та спогадами з мого життя.
«Доброго ранку, бабусю», гукнула Оленка одного ранку, увійшовши швидко та не постукавши.
«Доброго ранку, серденько», відповіла я, поправляючи ліжко. «Куди спішиш?»
«Ідемо з дітьми в парк. Тобі щось потрібно?»
«Ні, усе добре. Гарно проведіть день.»
Я залишилася сама, насолоджуючись тишею. У ту мить згадала, скільки віддала для неї: продала свій дім, щоб оплатити її навчання, після того як її батьки загинули в автокатастрофі, коли їй було лише пятнадцять. Я прийняла її і виростила, як власну дитину.
Потім я зустріла Богдана у будинку культури: харизматичний, завжди з фотоапаратом на шиї. Наші розмови стали моїми улюбленими щотижневими побаченнями. Я знову знайшла посмішку і легкість молодості.
Одного дня, коли Оленка була вдома, я вирішила сказати їй новину. Ми зустрілися на кухні, вона горнула сторінки кулінарної книги.
«Оленко, мушу тобі щось сказати», промовила я, зітхаючи.
Вона підвела погляд: «Кажи, бабусю.»
«Я зустріла чоловіка. Його звуть Богдан і він попросив моєї руки.»
Вона завмерла: «Що? Вийти заміж? Та тобі вісімдесят! І він не буде жити тут.»
Я не вірила своїм вухам: «Чому ні? Тут достатньо місця.»
«Це наш дім. Нам потрібна приватність.»
Мої благання не подіяли. Наступного ранку я знайшла свої валіки біля дверей.
«Оленко, що ти робиш?» спитала я зі сльозами.
«Вибач, бабусю, але тобі треба йти. Богдан тебе прихистить.»
Біль пронизав мене: після всього, що я зробила, вона викидає мене на вулицю. Я подзвонила Богдану, люто зла:
«Що вона зробила? Збирай речі, зараз приїду.»
«Я не буду тягарем ні для кого», прошепотіла я.
«Ти не тягар, ти моя дружина. Крапка.»
Я пішла, не озираючись. У Богдана я знайшла тепло, любов і турботу. Ми почали готуватися до весілля, але рана не загоювалася.
«Ми дамо їй урок», пообіцяв Богдан. «Вона мусить зрозуміти, що таке повага.»
Богдан, професійний фотограф, знайшов спосіб: Оленка захоплювалася фото і щороку їздила на фестивалі. Він надіслав їй анонімний запрошення.
Але спочатку ми потай обвінчалися, у скромній церемонії. Богдан зробив чудові фото: я у весільній сукні, сяюча, сповнена любові. Ці знімки розповідали про моє друге життя.
У день фестивалю Оленка сіла серед глядачів, нічого не підозрюючи. Ми чекали за лаштунками. Ведучий запросив Богдана на сцену показати його роботи. На екрані зявилися наші весільні фото: радість, щирість, світло в очах.
Богдан взяв мікрофон:
«Я знайшов любов у вісімдесят девять. Вік лише цифра. Марічка, моя чудова дружина, доказ того, що серце залишається молодим.»
Зал зашумів від схвалення. Я піднялася і підійшла до мікрофона:
«Добрий вечір. Я хочу розповісти про жертви і вдячність. Коли батьки Оленки померли, я продала свій дім, щоб дати їй майбутнє. Виростила її з любовю, але вона забула, що таке повага.»
Мої слова лунали у залі. Я звернулася прямо до Оленки:
«Я завжди любитиму тебе, попри біль. Але ти мусила зрозуміти цінність поваги.»
Сльози котилися по її щоках. Богдан додав:
«Ми розповіли цю історію, щоб показати: любов і повага не мають віку. Родина мусить підтримувати, а не судити.»
Зал розкрився в оплесках. Після виступу Оленка підійшла до нас:
«Бабусю Богдане пробачте мене. Я помилилася. Я можу виправити?»
Я обняла її: «Звісно, рідненька. Ми любимо тебе. Хотіли лише, щоб ти зрозуміла.»
Того вечора Оленка запросила нас на вечерю: сміх, розмови, діти показували свої малюнки. Я знову відчула себе частиною їхнього світу.
«Бабусю», сказала Оленка між стравами, «я не усвідомлювала, як тебе образила. Я була неправа.»
«Все минуло», відповіла я, беручи її за руку. «Важливо, що тепер ми разом.»
Її чоловік Іван додав: «Ми щасливі за тебе, Марічко. Богдан чудовий чоловік. Нам пощастило мати вас обох.»
Діти сміялися. А наприкінці вечері Оленка глянула на мене зі сльозами:
«Повертайся до нас. У нас є місце
