«Я ж тебе казала куди гроші подів, туди й іди вечеряти! І снідати, доречі, теж!» промовила дружина й сіла у крісло, взявшись за вязання.
«Оленко! Ти вдома?» кликнув Іван, заходячи в хату.
«На кухні», відгукнулась Олена.
Сьогодні вона повернулася раніше й готувала вечерю. Іван роздягнувся, вимив руки й зайшов до неї.
«Чого не хвалишся?» запитав він.
«А чим це мені хвалитися?» здивувалася Олена.
«А я по дорозі зустрів Марічку з твого відділу. Каже, вам сьогодні квартальну премію виплатили. Чудову!»
«Виплатили, правда. А тобі що з того?»
«Як що? Я ж учора казав мати дзвонила, просила Наталку підтримати з іпотекою. Ти ж сказала, що грошей нема. Тепер є! Давай тисяч десять їй перекажемо», запропонував Іван.
«На яку таку радість?» підняла брови Олена.
«Та годі, ти ж знаєш, що Наталці важко самостійно платити! Зараз подзвоню мамі, скажу, що надішлемо», схопився він за телефон.
«Стоїть! А хіба я погодилась платити іпотеку за твою сестру?» зупинила його дружина.
«Чому б не допомогти, якщо гроші є?»
«По-перше, гроші не «у нас», а в мене. Це моя премія, яку я заробила, пахаючи три місяці без віддиху!»
«Ти думаєш, я це робила, щоб твоя сестра була задоволена?»
«Оленко, та в неї ж діти!»
«І в мене є дитина. Наша дочка Софійка, якщо ти ще не забув, вчиться на другому курсі й живе в гуртожитку. Я їй щомісяця посилаю гроші. А ти за ці два роки хоч копійку їй дав?»
«Та ж ти ж посилаєш»
«А може, їй було б приємно отримати від батька тисячу на взуття? Твоя ж сестра, перш ніж брати іпотеку, мала подумати, чи потягне її!»
«Але ж банк схвалив!»
«Звісно. Банкіри не дурні, вони порахували, що Наталці вистачає. Якщо не вистачає значить, вона їх марнує!»
«Точить гроші на салони й кафе, замість щоб гасити кредит. То я її примхи оплачувати не збираюся!»
Ввечері Іван почув, як Олена дзвонила матері й казала, що переказала їй вісім тисяч.
«Цікаво для Наталки грошей нема, а для мами будь ласка!» обурився чоловік.
«Так, Іване. У мами протез зламався, треба йти до лікаря. Пенсія в неї невелика. До того ж це моя мати, а Наталка мені чужа людина.»
«Та вона ж моя рідна сестра!»
«Саме так твоя, а не моя. То з якого дива я маю їй платити?»
«Ну добре, я отримаю зарплату й сам їй перекажу», сказав Іван.
«Будь ласка. Тільки спершу скинь, як завжди, десять тисяч на господарську картку», відповіла Олена.
«Може, менше?»
«Можеш і менше. Тоді вечерятимеш макарони з кетчупом, а не з котлетами. І комуналку сам сплатиш.»
«Невже не можна якось економити?»
«Спробуй. Якщо вийде навчусь у тебе», усміхнулася дружина.
Розмова закінчилась. Але Іван подумав, що Олена не виконає погроз, і переказав майже всю зарплату сестрі.
Та помилився. Наступного дня він не знайшов на кухні жодної вечері.
«Оленко, а що сьогодні їсти?»
«Подивись у холодильнику», відповіла вона.
Холодильник був порожній лише пляшка кетчупу й два зморщені яблука.
«Тут нічого немає!»
«Справді? А що має бути? Ти щось туди поклав?» спитала Олена. «Знаєш, щоб щось взяти треба спочатку щось покласти.»
«Та я голодний!»
«Бачу. Але ж я попереджала: куди гроші подів туди й іди вечеряти.»
Довелося йти до мами.
А наступного дня свекруха, Ганна Степанівна, прийшла «виховувати» невістку.
Вислухавши її, Олена сказала:
«Даремно турбувалися, Ганно Степанівно. Я й так знаю, що погана дружина. Може, Іван до вас переїде?»
«Ти що несеш? Вийшла заміж то живи з чоловіком!»
«Зрозуміло. Я погана, але квартира в мене гарна, і зарплата є. Одна біда ділитися з вами не хочу!»
«То ви його кишені обчистили? Ну й утримуйте його самі. До речі, сосиски він не їсть, курятину теж. Готуйте відбивні з картоплею. І білизну його теж самі прайте.»
«Ти з глузду зїхала? Ви ж якось жили раніше!»
«Жили. Поки ви в наше життя свій ніс не встромили. Наталку з Петром розлучили, тепер за нас взялися?»
«Що? Хто їх розлучив?»
«А хто ж? Ви ж навішували: «Петро такий, Петро сякий, мало заробляє!» Дійшли йому до печінок він і пішов! А Наталка лишилась з двома дітьми й іпотекою. Задоволені?»
«Тепер за нас взялися. Але я не Петро не довго терпітиму. Ось вам Іван піклуйтеся.»
«Оленко, я не хочу розлучатися!»
«Допоміг сестрі? То живи до зарплати в неї чи у мами. А я подумаю.»
Іван зрозумів це не жарти. Місяць він жив у матері.
А пятого числа повернувся додому.
«Оленко, я зарпла
