Це дитина Ігоря
В цій історії усе було сповнено дивною маренням сталося вона у Харкові, у затишній квартирі на четвертому поверсі девятиповерхівки-муравейника, що стояла у дворі, як острів серед моря снів. Мешкала тут самотня жінка на ймення Ірина, вже пенсіонерка, але ще працювала щоб не загубити нитку у безмежних буднях.
Життя її нагадувало розмірений біг по колу: пенсія від держави у гривнях, зміни у приватній поліклініці, що чергують між дрімотою і дзвінками пацієнтів, розмови з подругами вони дзвонять одна до одної, немов викликають по шепоту з минулого, а ще походи до мами в чужий, майже вигаданий пятий поверх без ліфту, де час згущується, а скарги лунають немов з далеких залитих туманом лугів.
Той день не віщував нічого особливого він танув у вікнах, як сніг на підвіконнях у травні. Ірина зранку звірилася з голосом матері, як ворожка “Як себе почуваєш, мамо?”. І знову ритуал: приготувати щось, піти дворами ритм усталений, немов удари годинника, що не хоче рахувати нові сни.
“Піду по хліб та масло”, думала Ірина, підмальовуючи губи перед дзеркалом, дивлячись на своє відображення жіночка за шістдесят, але ніби тільки вчора зняла білі панчохи після танців у Будинку культури.
Звучить дзвоник на дверях із глибини міжкімнатних тунелів ірреальності.
Розчинені двері, і перед нею виринає дівчина з русою косою, як персонаж із іншого світу, в смугастій футболці і широкому рюкзаку. У руках дівчини пакує щось тяжке у коричневому пледі.
Це Вам! коротко кидала дівчина, передаючи згорток. Натягнуті скули, різкий вдих, і вона вже спускається сходами, ніби розчиняється у повітрі.
Це дитина Ігоря, а мені ще вчитись треба знизу донеслося обірваним зовом і стуком підборів по сходах.
Ірина дивиться, не розуміє невже залишили на її руках немовля? Щось шепоче їй: “цей день не як день”.
Входить у квартиру, ставить свою сумку і бачить дівчини лишився й пакет. Відкрила: дитяче, пляшечки, суміш, підгузки. Очікування може, зараз все повернеться у звичне русло: догляд, магазин, мама, тепла кухня.
То був місяць немовля з мокрою пустушкою-фрогфейс, така мала Ірина обережно розгорнула ковдру дівчинка. Маленька, ледь жива загадка.
А страх осідає у грудях хто Ігор? Син у неї один Лев. Живе у Дніпрі (бо сни зносять з Харкова до інших міст), приїздить рідко, сімя, двоє дітей. Чужий Ігор до цього дому не має жодних притягальних рис.
Чи не залишив син якусь таємницю у таборах минулого? Чи міг десь назватися іншим імям? Що робити одразу дзвонити поліції, чи зачекати, бо раптом це родинна таємниця, яку приніс вітер весняної ночі?
Дівчинкою керує інстинкт: їсти, донести своє мале щастя у крихку память Ірини, яка, здавалося, розучилась піклуватися про малюків, але руки ще памятають.
Дзвінок мама. Звичні причіпки груші, але не ті, що минулого разу, а ті, які ще залишили у спогадах відтінок сонця. “Ти ледь памятаєш, які ті груші”, боронить мама у трубку, а Ірина керується крізь туман дня.
На руках згорток то вже не чужий, а майже рідний.
Канонада сумнівів і думок: схожість маляти зі Стасем, внуком а якщо ця дитина від Лева? Який скандал! Світлана не пробачить.
Час спливає крізь пальці, як пісок в ірреальному годиннику. Вирішує почекати може, дівчина повернеться. Але не повертається.
Ірина дзвонить онуку той розповідає, що батько десь у службовому відрядженні на кордоні, а мати Світлана бігає зі справами, басейн у Стешки, проблеми у Стаса мов карусель із чужих снів.
Дзвонить подрузі Вірі та сміється: “Тобі дитину підкинули? Подумаємо, розплутаємо це. Без паніки”. Вирішують, що треба дізнатись, хто цей загадковий Ігор. Під слуховим куполом Харкова у девятиповерхівках Ігорів мало, але серед роїв квартир можна заплутатись.
День минає у піклуванні про дівчинку, ніби Ірина повертається у своє забуте материнство. Вмикає інтернет знаходить сотні порад, як годувати, купати, співати замість слів нічної колискової.
Зі Стасем і Світланою все гаразд, Лев поза зоною досяжності. Вночі теж не солодко: Ірина кусає губу від невизначеності, слухає шурхіт дихання дитини в темряві кухні, ніби в іншій реальності.
Під ранок разом засинають.
Але Сон не довговічний. Ранок, дзвінок у двері Ірина відчуває, як сон хитається, все стає розмитим і незрозумілим.
На порозі стоїть та сама дівчина розгублена, ширяє у тропіках стресу, з волоссям по плечах. “Де вона? Куди віднесли? Чому не сказали відразу, що це не ви?” ледь встигає вигукнути, коли Ірина відчинила двері.
Виявляється, сама переплутала будинки і квартири треба було в сусідній дім, теж девятиповерховий, до іншого Ігоря.
Після відчаю, ридань і какао у кухні Ірина розплутала історію. Дівчина на імя Яна, дитя Елєна. Село під Сумами, студентка медичного коледжу; Ігор був з Харкова, обіцяв їй допомогу, але зник після Нового року у вирі студентських міст.
Яна залишилась один на один із сумнівами, гнівом батька, заміжньою матірю і з малечею у гуртожитку. Відчай підштовхнув до химерних рішень переплутала адреси, залишила дитину випадковій жінці в чужому сні.
Але повернулась не могла жити без доньки, відчула порожнечу. Ірина не знала, як правильно віддати у поліцію чи лишити собі? Але вирішила хай залишиться у неї і Яна з Елєною, хоча б на місяць, поки Яна складе сесію і знайде вихід.
Всі ці події ніби оберталися у повільному вальсі під музику з радянського телевізора десь у далекому коридорі юності.
Далі життя пливло крізь затінені стіни їхніх снів: Елєна росла, Яна складала сесію “на відмінно”, пятий поверх більше не видавався нескінченним, а мама Ірини слухала поради молодої студентки і навіть виконувала їх.
І от осінь, нашарування нових спогадів: Яна підіймається на два поверхи вище доглядає сусідську бабусю (теж не без своєї примхи), перемагає своє розчарування в “вічному коханні”, переписує свій життєвий сценарій новим каліграфічним почерком з Елєною і новою родиною у снах на девятиповерхову висоту.
***Ірина тепер, вдивляючись у глиб осіннього вечора з кухонного вікна, відчувала, як у її домі ледь чутно проростає нове тепло. Елєна сміялася, ловлячи віддзеркалення сонця в металевих чашках, а Яна часом сумна і рішуча пила чай, дякувала, вигадувала майбутнє. Сусідські бабусі приносили яблука і поради, у під’їзді заговорили про спільні вечері. Лев зателефонував частіше, стала дзвонити й онука цікавитись Елєною, що раптом стала майже сімейною легендою.
Одного вечора Ірина, акуратно вкладаючи вечерю на три тарілки замість звичних двох, усвідомила: міцного щастя як свіжого батона вистачить на всіх, якщо хтось одного разу відважиться відчинити двері для чужого згорточка у пледі й впустити до свого дому несподіване життя. У дзеркалі відбилася не колишня жінка з минулого, а нова Ірина оповита сміливими снами, готова вирішувати загадки, навіть якщо серед ночі хтось знову натисне на кнопки її дверного дзвінка.
За вікном горіли ліхтарі, осінь сипала кленовим листям, а у дворах народжувались і розчинялись історії, у яких кожна самотність могла стати родиною. Ірина усміхнулась у цій квартирі знову з’явився сенс чекати завтрашнього ранку.
