Риелтор Марина Сергеевна опустила слухавку й кілька секунд дивилася на телефон так, ніби той був винен.
За двадцять два роки в професії вона продавала квартири з боргами, з прописаними родичами, з трубами, що текли, і з видом на кладовище. Одного разу – з папугою, який матюкався трьома мовами. Але щоб кота включали в договір як обтяження – такого ще не було.
– Так, повторюю умови, – сказала вона сама до себе, гортаючи блокнот. – Двокімнатна, проспект Науки, третій поверх, шістдесят два метри. Господиня померла в січні. Спадкоємці – син і донька з Харкова. Хочуть продати швидко. Кота не забирають, у притулок не віддають, приспати не дозволяють. Кот додається.
Вона зітхнула й додала в оголошення рядок, від якого смикнулося б будь-якого юриста: «У вартість входить кіт. Торг доречний».
Перший огляд був у суботу.
Марина Сергеевна відчинила двері й впустила покупницю – високу жінку років п’ятдесяти п’яти в сірому пальті. Та ступила через поріг і зупинилася. У квартирі пахло так, як пахне в домах, де довго жив самотній літній чоловік: лавандовим милом, старими книгами, трохи валер’янкою.
– Галина Петрівна, – представилася жінка, не простягаючи руки. Оглянулася. – А де ж той ваш… бонус?
Кіт сидів на підвіконні у великій кімнаті – величезний, рудо-білий. Він дивився на Галину Петрівну не кліпаючи, і в погляді його не було ні страху, ні цікавості. Тільки втомлене, нескінченне терпіння.
Так дивляться ті, кого вже кидали.
Галина Петрівна обійшла квартиру мовчки. Провела пальцем по корінцях книжок на полиці – Чехов, Паустовський, Астаф’єв, зачитані до рихлих обкладинок. Зазирнула на кухню, де на стіні висів відривний календар, що зупинився на сімнадцятому січня. На підвіконні – три горщики із засохлою геранню. І миска. Чиста, порожня, що стояла рівно на своєму місці – біля лівої ніжки табуретки.
– Його хтось годує? – спитала вона, не обертаючись.
– Сусідка, – сказала Марина Сергеевна. – Тамара Іллівна із тридцять шостої. Приходить двічі на день. Спадкоємці їй за це платять. Трохи, але платять.
Галина Петрівна повернулася в кімнату. Кіт не змінив пози – сидів на підвіконні, підібгавши передні лапи, і дивився у двір. Там хиталися на вітрі голі лютневі тополі, і між ними блукала жінка з коляскою.
– Як його звуть?
– Маркіз. Так спадкоємці сказали.
– Маркіз, – повторила Галина Петрівна без виразу.
Кіт не повернув голови.
Вона подзвонила через три дні.
– Марино Сергіївно, я подумала. Район хороший, метро близько. Але ціна все одно вища ринкової, навіть з огляду на… довісок. І ремонт потрібен – шпалери ці, лінолеум. Я б узяла, якщо скинуть ще триста.
– Спробую поговорити.
Спадкоємці скинули двісті. Галина Петрівна погодилася.
Оформлення зайняло три тижні. Галина Петрівна приїжджала в квартиру ще двічі – з рулеткою і блокнотом. Міряла стіни, записувала, прикидала. Кіт спостерігав. Коли вона вдруге присіла навпочіпки біля вікна, перевіряючи батарею, він зістрибнув з підвіконня, підійшов і сів поруч – за півметра. Не ближче.
– Ну, здоров, – сказала вона йому.
Маркіз кліпнув. Один раз, повільно. І відвернувся.
Тамара Іллівна із тридцять шостої виявилася маленькою, сухенькою жінкою з переляканими очима. Вона чекала Галину Петрівну біля дверей у день підписання акта прийому.
– Ви нова господиня?
– Сподіваюся, що так.
– Я вам про Маркіза розкажу. Ніна Василівна, попередня господиня, царство небесне, вона його десять років тому підібрала. Біля під’їзду сидів, у листопаді, всього подертий. Вона його виходила, відгодувала. Він із того часу від неї ні на крок.
Тамара Іллівна помовчала й додала тихіше:
– Коли вона впала, інсульт, прямо на кухні, він поруч лежав. Швидка приїхала, двері розкрили, а він біля її голови. І не йшов.
Галина Петрівна слухала, стоячи в дверному отворі, і тримала в руках зв’язку нових ключів. Три ключі. Два від замків. Один від поштової скриньки, у яку вже нікому було заглядати.
– Він не шкідливий, – продовжувала Тамара Іллівна. – Не дряпається, меблі не псує. Тільки от… не дається в руки. Я його два місяці годую, а він до мене так жодного разу й не підійшов. Їсть, коли я виходжу. Я тарілку ставлю – і за двері. Повертаюся – пусто. Але щоб при мені – жодного разу.
– Може, боїться.
– Не боїться. Жде. Ото біля дверей сяде й дивиться. Щовечора, десь о шостій. Ніна Василівна о шостій з прогулянки поверталася.
Галина Петрівна переїхала в суботу. Речей було небагато, вона звикла жити компактно. Двадцять років медсестрою в кардіології, потім ординаторська посада, потім скорочення, обмін, кімната в оренду на Борщагівці, від якої боліли коліна й душа. Власне житло було мрією такою давньою, що вона вже майже перестала бути мрією і перетворилася просто на план. Гроші копилися дев’ять років.
Вантажники внесли диван, дві шафи, коробки з посудом. Маркіз зник. Галина Петрівна знайшла його в коморі – він забився за прасувальну дошку й сидів там, притиснувши вуха, величезний і нерухомий.
– Я розумію, – сказала вона йому. – Тобі важко. Мені теж.
Вона поставила миску біля лівої ніжки табуретки, на те саме місце, де стояла попередня, і вийшла, зачинивши двері кухні.
Уранці миска була порожня.
Минув місяць. Вони жили паралельно – в одних стінах, але в різних світах.
Галина Петрівна вставала о шостій, пила каву на кухні, йшла на чергування. Вона влаштувалася в поліклініку на Чоколівці, не кардіологія, звісно, але після року безробіття вибирати не доводилося.
Маркіз з’являвся на кухні тільки після клацання замка. Вона знала це, бо залишала на столі свою волосину – довгу, сивувату – впоперек миски. Кожного вечора волосина лежала на підлозі. Отже, їв.
Увечері вона сиділа в кріслі біля вікна й читала – ті самі книжки з полиці, що залишилися від Ніни Василівни. Чехов виявився весь в олівцевих позначках: тонким, акуратним почерком на полях стояли знаки оклику, іноді одне слово: «так», «точно», «і в мене». Галина Петрівна читала ці позначки й відчувала дивне, не сум, ні. Упізнавання. Наче жінка, яку вона ніколи не бачила, думала як вона.
Маркіз у цей час сидів у коридорі. Не в кімнаті – у коридорі. Біля вхідних дверей. Щовечора, рівно о шостій. Чекав.
Наприкінці березня Галина Петрівна захворіла. Грип звалив за одну ніч – температура тридцять дев’ять, горло, ломота в кожному суглобі. Вона подзвонила на роботу, випила парацетамол і лягла. Встати, щоб поїсти, сил не було. Встати, щоб нагодувати кота, теж.
– Маркізе, – покликала вона зі спальні хрипким голосом. – Вибач. Зараз не можу.
Тиша.
Вона провалилася в сон, важкий, липкий, з гудячою головою. Прокинулася від того, що щось тиснуло на ноги. Не сильно. Просто важкість – тепла, мірна, жива.
Маркіз лежав у ногах ліжка. Згорнувся калачиком і дивився на неї не кліпаючи, серйозно, уважно. Уперше за місяць він був не в коридорі, не в коморі, не за прасувальною дошкою. Він був тут.
Галина Петрівна не ворухнулася. Боялася – ворухнеться, і він піде. Вона просто дивилася на нього, а він на неї, і між ними було те мовчання, у якому слова не потрібні, бо все вже сказано.
– Ти вже це знаєш, – прошепотіла вона.
Маркіз притиснув вуха, опустив голову на лапи й заплющив очі.
Він не пішов.
Три дні вона хворіла, і три дні він лежав у неї в ногах. Ішов тільки до миски, вона все-таки змусила себе встати, насипати корму, і повертався. На третій день, коли температура впала й Галина Петрівна сиділа на кухні, загорнувшись у ковдру, з чашкою бульйону, Маркіз застрибнув на табуретку. Сів поруч. І замуркотів.
Неголосно, з хрипоткою, наче розучився й тепер згадував.
Галина Петрівна поставила чашку. Зняла окуляри. Простягнула руку – повільно, долонею вгору.
Маркіз понюхав її пальці. І ткнувся лобом у долоню.
Вона плакала. Не від розчулення, вона була не з тих, хто плаче від розчулення. Вона плакала, тому що раптом зрозуміла просту, ясну річ: вона купила чуже життя з чужими книжками й чужим котом, бо на своє не вистачало. А він залишився в чужому житті з чужою жінкою, бо його нікуди було діти. Два обтяження. Два довіски. Дві зайві істоти, яких включили у вартість.
І ось сидять вони на кухні поруч, і одному п’ятнадцять котячих років, а другій п’ятдесят шість людських, і обом разом тепло.
Маркіз муркотів, і Галина Петрівна тримала долоню на його великій, важкій голові й думала, що це, може, й є те саме – коли не чекаєш, не шукаєш, не просиш. А воно приходить.
До травня Галина Петрівна зняла старі шпалери, ті самі, у дрібну коричневу квіточку, від яких квартира здавалася темнішою, ніж була. Пофарбувала стіни в теплий молочний. Лінолеум поки залишила – грошей на все одразу не вистачало, але це було вже не важливо. Квартира перестала бути чужою. Вона й сама не помітила, коли саме.
Книжки Ніни Василівни залишилися на полиці. Галина Петрівна додала до них свої – небагато, півтора десятка. Чехов з олівцевими позначками стояв на колишньому місці. Іноді вона відкривала його вечорами й читала не оповідання, а поля – чужі «так», «точно», «і в мене». І кивала.
Герань вона викинула щойно заселилася – засохла на смерть, не врятувати. І тільки зараз посадила нову. Поставила на те саме підвіконня, де Маркіз сидів у перший день огляду. Тепер він сидів там рідше. Частіше на кріслі, поруч із нею. Або на колінах, якщо вечір був довгий, а книжка хороша.
О шостій він більше не ходив до дверей.
У червні Марина Сергеевна, рієлтор, випадково зіткнулася з нею в «Сільпо» на проспекті Науки. Галина Петрівна стояла в черзі з котячим кормом і пакетом кефіру.
– Ну як квартира? – спитала Марина Сергеевна. – Не жалкуєте?
– Ні.
– А кіт?
Галина Петрівна помовчала. Переклала корм з однієї руки в іншу.
– Знаєте, Марино Сергіївно, – сказала вона, – вони тоді дарма ціну знизили. Треба було підняти.
Марина Сергеевна засміялася. А Галина Петрівна – ні. Вона не жартувала.
Вдома на неї чекав Маркіз. Він сидів у передпокої, біля капців. Це було його нове місце. І коли клацнув замок, він підняв голову й кліпнув один раз, повільно.
Так зустрічають тих, кого дуже чекають.
