**Щоденник Людмили**
Людмила відчула, як щоки їй палають, а серце стискається. Гомін сміху, телефони, підняті вгору, погляди клієнтів, впиті в неї все злилося в один гіркий туман. Хотілося кинути все, вийти з магазину й ніколи не повертатися. Та щось уперта гордість, що залишилася в ній, тримало її на пластиковому стільчику, з тремтячими руками на клавіатурі каси.
Ну що, будемо стояти до ранку? гримкнув із черги чоловік, нервово тупаючи ногою.
Людмила знову спробувала перезавантажити апарат, але марно. Раптом із натовпу почувся спокійний, але рішучий голос:
Тихо! промовив літній чоловік у простому светрі, з полотняною сумкою в руках. Це не пані винна. Якщо вам так квапно йдіть до іншої каси.
Черга заворушилася. Його тон мав вагу. Телефони поступово опустилися, сміх притих.
Авжеж! підхопила жінка. Я тут роками купую, і Людмила завжди вітає нас та посміхається, навіть коли втомлена. А ви, дівчата, що робите? Тільки регочете та знімаєте!
Тетяна, яка все й почала, почервоніла, але гордо відвернулася.
Людмила прикусила губу. Не чекала такого захисту. Повільно підвелася, відчуваючи, як тремтять коліна, і тихо, але твердо промовила:
Перепрошую за затримку. Зараз викличу техніка.
У цю мить зявився сам директор. Високий, із телефоном у руці, він холодно оглядав ситуацію.
Що тут відбувається? коротко запитав.
Каса зламалася, шефе! зі штучною посмішкою відповіла Тетяна. Не вперше
Але клієнти в черзі одразу обурилися:
Брехня! хтось вигукнув. У Людмили завжди все працює!
Ви, молоді, тільки кепкувати вмієте! додала інша.
Директор завмер. Не сподівався, що публіка стане на бік касирки.
Шефе, ми бачили, як вони витягували шнур із розетки! сказала літня жінка. Я тут щодня!
Повітря наповнилося підтримкою.
Тетяна з подругами заплуталися в поясненнях. Але правда вже витала в повітрі, ясна як день.
Людмила, із сльозами на очах, хотіла щось сказати, але директор підняв руку.
Досить. Він глянув на молодих. Завтра вас тут не буде.
Черга зашуміла. Дехто аплодував. Тетяна вийшла, грюкнувши дверима.
Людмила стояла нерухомо, не вірячи в те, що сталося.
А ви, пані Людмило, директор намагався говорити тепліше, залишаєтеся. І з цього місяця невелике підвищення. Ви заслуговуєте.
Вона мовчки дивилася на нього. Усередині щось тануло. Роки принижень, терпіння і ось прості люди принесли їй справедливість.
Ввечері вдома Людмила відкрила телефон. Донька Софія подзвонила у відеодзвінок.
Мамо, я бачила, що трапилося! схвильовано сказала вона. Усі про це говорять! Хтось зняв, як люди тебе підтримали. Ти стала відомою!
Людмила роззявила рота.
Відомою? Я?
Так, мамо! Тебе називають «касиркою з гідністю». Ти отримала тисячі підтримки.
Очі Людмили знову наповнилися сльозами. Вона ніколи не думала, що ті самі телефони, які її принижували, принесуть їй правду.
Наступні дні принесли несподіванки. Незнайомі люди заходили в магазин, щоб подякувати їй, приносили квіти. Директор, наляканий увагою, запропонував їй коротший графік.
Та найбільший сюрприз прийшов через тиждень. Людмила отримала офіційний лист пропозицію роботи в міській раді, відповідальною за роботу з громадськістю.
Один із клієнтів виявився чиновником і побачив її терпіння та гідність.
Людмила перечитала листа двічі.
У мої роки? прошепотіла вона.
Але в очах вже блищав новий вогонь.
Коли вона готувалася до першого дня на новій роботі, Софія сказала:
Бачиш, мамо? Життя може бути несправедливим роками але іноді всього один день змінює все.
Людмила усміхнулася. Вона більше не була втомленою касиркою, яка рахує дні до пенсії. Вона була жінкою, яка після років терпіння отримала визнання саме тоді, коли найменш очікувала.
І глибоко в душі вона знала: той принизливий момент обернувся завдяки диву солідарності початком нового життя.
