Микола не міг залишитися в ліжку тої ночі. Образ жінки біля пекарні не давав йому спокою. Вона постійно верталася в його думках не лише обличчя, а й той погляд, де перепівались втома, сором і ще жива гідність. Він знав, що треба діяти швидко.
Ранком, ще до сходу сонця, він перевів телефон у беззвучний режим, надягнув пальто і вийшов на зимовий холод. Місто було майже безлюдне, лише кілька поспішних перехожих та комунальники. Микола попрямував до пекарні, де напередодні побачив стару жінку. Продавчиня, та сама з холодним поглядом, ледве підняла очі від механічних рухів, готуючи вітрину.
Ви бачили вчорашню стару жінку? заявив Микола прямо.
Багато старих сюди заходить пожала плечима вона. Якщо це та, що збирає пляшки, вона зявиться, коли відкриється пункт прийому. Близько дев’ятої, а може, і десятої.
Микола подякував коротко і вирішив зачекати.
Годи вповзали повільно. Холод пече щоки, але думка про Марічку гріла його краще за найтовстішу куртку. Він згадував, як у дитинстві, коли він був соромязливим хлопчиком, вона давала йому додаткові завдання, «щоб допомогти розвинутися», і, нікому не кажучи, кликала після уроків у клас розкласти книжки в бібліотеці, витерти дошку, розсортувати крейди. Наприкінці вкладала йому в руку пакет із теплим хлібом або шматок пирога, спеченого нею самою.
Близько чверті на десяту з кутка вулиці зявилася крихітна постать із маленькими, непевними кроками. Та сама потерта сумка, той самий трохи згорблений хід, наче кожен крок коштував їй величезної праці. У Миколи в горлі став ком.
Марічка! вигукнув він, забувши на хвилину про все навколо.
Жінка здригнулася й зупинилася. Вона довго дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, хто цей гарно одягнений чоловік, який вимовляє її імя з такою емоцією.
Це я Микола, промовив він, підходячи ближче. Микола Коваль я був вашим учнем багато років тому.
Її обличчя на мить прояснилося, але потім погляд став обережним.
Микола той хлопчик, який почала вона, але голос зірвався.
Так, той, що завжди забував зошик з математики, але ніколи не забував зїсти хліб, який ви давали, усміхнувся він. Пані, ви мусите піти зі мною. Я не можу залишити вас тут, на холоді.
Не хочу бути тягарем, прошепотіла вона. Прожила так довго
Ви були для мене всім, рішуче сказав Микола. Якби не ви, не знаю, де б я опинився. Ви рятували мене від голоду, холу, від багато чого. І тепер моя черта.
Не давши їй часу відмовитись, взяв сумку з її рук і провів до машини. Усередені тепло з обігріву змусило її злегка зітхнути. Вона мовчки дивилася у віт