**Щоденниковий запис**
Цієї ночі я не зміг заснути. Обличчя жінки біля пекарні не давало мені спокою. Воно постійно поверталося в мої думки не лише її риси, але й цей погляд, у якому перепліталися втома, сором і ще не втрачена гідність. Я знав, що треба діяти швидко.
Зранку, ще до сходу сонця, я поставив телефон на беззвучний, накинув пальто і вийшов у зимовий холод. Місто було майже пусте, лише кілька поспішних перехожих та комунальники. Я попрямував до тієї самої пекарні, де вчора побачив стару жінку. Продавщиця, та сама, що й учора, з холодним поглядом, ледве підвела очі від своїх справ.
Ви бачили ту жінку, що була тут учора? запитав я прямо.
Тут багато літніх людей пожала вона плечима. Якщо це та, що збирала пляшки, вона зявиться, коли відкриється пункт прийому. Близько девятої, може, десятій.
Я подякував і вирішив зачекати.
Години тяглися повільно. Мороз пече щоки, але думка про Марієчку гріла сильніше за будь-яку куртку. Я памятав, як колись, коли я був соромязливим хлопчиком, вона давала мені додаткові завдання, «щоб допомогти розвинутися», і, нікому не кажучи, запрошувала мене після уроків у клас розкласти книжки, витерти дошку, розібрати олівці. А наприкінці вкладала мені в руку пакет із теплим хлібом або шматок пирога, приготованого нею.
Близько чверті на девяту з-за рогу зявився крихітний силует міцна стара торба, непевні кроки, наче кожен рух коштував їй великих зусиль. У горлі стиснулося.
Марієчко! вигукнув я, забувши на секунду про все навколо.
Вона здригнулася й зупинилася. Дивилася на мене, намагаючись зрозуміти, хто цей добре одягнений чоловік, що так емоційно вимовляє її імя.
Я Ярослав, сказав я, підходячи ближче. Ярослав Шевченко ваш колишній учень, багато років тому.
Її обличчя на мить осяялося, але потім погляд став обережним.
Ярослав той хлопчик, що почала вона, але голос зламався.
Так, той, що постійно забував зошит з математики, але ніколи не забував зїсти хліб, який ви мені давали, усміхнувся я. Пані, ви мусите піти зі мною. Я не можу залишити вас тут, у холоді.
Не хочу бути тягарем, прошепотіла вона. Я так довго жила сама
Ви були для мене всім, відповів я твердо. Якби не ви, не знаю, де б опинився. Ви рятували мене від голоду, від холоду, від багато чого. А тепер моя черга.
Не чекаючи відповіді, я взяв її торбу і провів до машини. Всередині вона зітхнула, відчуваючи тепло. Мовчки дивилася у вікно, але очі були повні сліз.
Я привіз її додому, де Олена, моя дружина, якраз готувала сніданок для дітей.
Олено, це пані Марія, моя колишні
