Було це давно, але досі пам’ятаю, немов то вчора сталося. Моя донька та зять загинули два роки тому, аж ось одного дня онуки скрикнули: «Бабуся, дивись, це ж наша мама і тато!»
Ганна була на пляжі з онуками, коли раптом вони вказали на кав’ярню неподалік. Серце в грудях завмерло, коли почула їхні слова слова, що змінили світ назавжди. Там сиділа пара, схожа на їхніх батьків, яких не стало два роки тому.
Жалоба змінює людину так, як не очікуєш. Іноді це тупий біль у грудях. Іноді удар у саме лице, немов кулаком.
Того ранку, у своїй кухні, дивлячись на анонімний лист, я відчувала суміш надії та жаху.
Руки тремтіли, коли перечитувала напис: «Вони не пішли насправді».
Білий папір жеврів у пальцях. Здавалося, я впоралася з втратою, намагаючись створити стабільне життя для онуків Андрійка та Петрика, після страшної загибелі моєї доньки Марічки та її чоловіка Степана. Але цей лист розбив мої сподівання.
Вони загинули в автокатастрофі. Досі чую, як Андрійко й Петрик питали: «Коли мама з татом повернуться?»
Місяці минули, перш ніж вони зрозуміли батьки не повернуться ніколи. Серце розривалося, коли казала, що треба жити далі, але я завжди буду поруч.
І ось, після усього, анонімний лист: «Вони живі».
«Невже… не пішли?» прошепотіла я, опускаючись на стілець. «Хто так жорстоко жартує?»
Вже збиралася викинути листа, коли задзвонив телефон.
Банк повідомляв про транзакцію з картки Марічки, яку я зберігала на пам’ять.
«Як можливо? прошепотіла я. Картка два роки лежить у шухляді. Хто міг нею скористатися?»
Зателефонувала в банк.
«Доброго дня, я Богдан. Чим можу допомогти?» почула голос оператора.
«Хочу дізнатися про останню транзакцію по картці моєї доньки».
«Звісно. Продиктуйте, будь ласка, перші та останні цифри картки».
Я пояснила: «Я її мати. Вона померла два роки тому, я веду її рахунки».
Оператор замовк, потім обережно відповів: «Шкода чути. Але транзакція була зроблена не з фізичної картки, а з віртуальної, привязаної до рахунку».
«Віртуальної? Але я її не створювала!»
«Віртуальні картки активні, доки їх не скасують. Бажаєте її заблокувати?»
«Ні, поки що ні. Скажіть, коли її створили?»
Після паузи він відповів: «За тиждень до її смерті».
Мороз пробіг по спині. «Дякую, Богдане. На цьому все».
Поклавши трубку, подзвонила подрузі Олені, розповіла про листа і транзакцію.
«Це неможливо, скрикнула вона. Мабуть, помилка».
«Хтось намагається переконати мене, що Марічка й Степан живі. Навіщо?»
Сума була невелика 600 гривень у місцевій кавярні. Частина мене хотіла розслідувати, але інша боялася дізнатися правду.
Вирішила відвідати кав’ярню на вихідних, але подіяла субота змінила все.
Ми були на пляжі. Діти гралися у воді, сміх лунав над піском. Вперше за довгий час вони виглядали безтурботними.
Олена й я лежали на рушниках, коли раптом Андрійко скрикнув: «Бабуся, дивись!» Він потягнув Петрика, показуючи на кав’ярню. «Там наша мама й тато!»
Серце стислося. За тридцять кроків сиділа жінка з фарбованим волоссям така ж, як Марічка, і чоловік, схожий на Степана.
«Посидь із дітьми, попросила я Олену. Голос був напруженим. Вона мовчки кивнула, але в очах читався жах.
Я пішла до тієї пари.
Вони підвелися й рушили стежкою, обсадженою очеретом. Я йшла слідом.
Вони сміялися, жартували. Вона заправляла волосся за вухо точнісінько, як Марічка. Він кульгав як Степан.
Потім почула:
«Це ризиковано, але вибору не було, Насте».
Настя? Чому він її так називає?
Вони пішли до котеджу, обвитого виноградом.
Я подзвонила на 102. Оператор уважно слухав мою неймовірну історію.
Притулилася до паркану, чекаючи. Не могла повірити в те, що відбувалося.
Нарешті, зібравшись із духом, підійшла до дверей і подзвонила.
Тиша. Потім кроки.
Двері відчинилися і передіною стояла моя донька. Її обличчя зблідло.
«Мамо? прошепотіла вона. Як… Як ти нас знайшла?»
Не встигла відповісти зявився Степан. Надівся шум сирен.
«Як ви можете? голос тремтів від болю. Що ви зробили? Ви знаєте, через що ми пройшли?»
Приїхала поліція.
«Думаю, нам треба поговорити», сказав один із офіцерів.
Марічка й Степан, які тепер називалися Настя й Антон, почали пояснювати.
«Не так усе мало бути, голос Марічки тремтів. Ми були в безвиході. Борги, кредитори… Вони погрожували нам. Ми не хотіли залучати дітей».
Степан зітхнув. «Ми думали, що якщо зникнемо, вони житимуть краще. Покинути їх було
