Ще й досі не можу повірити, що сталося. Два роки тому моя донька Наталя та її чоловік Богдан загинули. А потім одного дня мої онуки скрикнули: “Бабуся, дивись, це ж наша мама й тато!”
Того дня ми з дітьми гуляли на пляжі біля Одеси, коли вони раптом показали на невеличку кавярню. Моє серце завмерло, коли почула їхні слова, що перевернули мій світ. У кавярні сиділа пара, яка була схожа на їхніх батьків, яких ми вважали мертвими.
Жалоба змінює людину так, як ніхто не очікує. Іноді це німа туга в грудях. В інші дні вона бє по обличчю, як кулак.
Того ранку я стояла в кухні, дивлячись на анонімного листа, і відчувала суміш надії та жаху.
Мої руки тремтіли, коли перечитувала слова: “Вони не пішли насправді.”
Білий папір майже пек пальці. Я думала, що впоралася з горем, що змогла створити стабільне життя для онуків, Олега й Марійки, після страшної втрати Наталі й Богдана. Але цей лист змусив усвідомити, наскільки я далека від правди.
Той страшний день був два роки тому. Досі памятаю біль, коли діти запитували, де їхні батьки й коли вони повернуться. Потрібні були місяці, щоб переконати їх, що мама й тато не повернуться. Розбивало серце казати їм, що треба жити без них, але що я завжди буду поруч.
І от, після усього цього, я отримую анонімний лист, де йдеться, що Наталя й Богдан живі.
“Вони… не пішли?” прошепотіла я, опускаючись на стілець. “Що це за жорстокий жарт?”
Я вже хотіла викинути листа, коли задзвонив телефон.
Це був банк повідомлення про покупку, зроблену карткою Наталі, яку я зберігала лише як спогад.
“Як це можливо? пробубоніла я. Ця картка два роки лежить у шухляді. Хто міг нею скористатися?”
Я зателефонувала в банк.
“Доброго дня, це Олексій. Чим можу допомогти?” почула я голос оператора.
“Доброго дня. Мені потрібно перевірити останню транзакцію по картці моєї доньки”, сказала я.
“Звісно. Назвіть, будь ласка, перші й останні цифри картки й ваше родинне відношення до власника рахунку”, попросив він.
Я пояснила, що я мати, що донька померла два роки тому, і я впорядковую її фінанси.
Олексій замовк, потім обережно відповів: “Мені дуже прикро це чути, пані. Але нещодавніх транзакцій по цій картці немає. Та операція, про яку ви говорите, була здійснена віртуальною карткою, привязаною до рахунку.”
“Віртуальною? Але я ніколи не створювала такої. Як це можливо?”
“Їх можна створити окремо, вони залишаються активними, поки їх не відключать. Хочете, щоб я її заблокував?”
“Ні, поки що залиште. Скажіть, коли її створили?”
Після паузи він відповів: “За тиждень до дати смерті вашої доньки.”
Мороз пробіг по спині. “Дякую, Олексію. Наразі це все.”
Я поклала трубку, важко дихаючи, і подзвонила своїй найкращій подрузі Ганні, щоб розповісти про листа й дивну покупку.
“Це неможливо, скрикнула вона. Мабуть, помилка.”
“Схоже, хтось намагається переконати мене, що Наталя й Богдан живі. Але навіщо? Хто міг придумати таке?”
Сума була невеликою лише 570 гривень у кавярні. Частина мене хотіла зясувати, хто там був, але інша боялася дізнатися щось непоправне.
Я вирішила провідати ту кавярню вихідними, але те, що сталося в суботу, змінило все.
Ми були на пляжі, діти гралися у воді, їхній сміх лунав над піском. Вперше за довгий час я чула їх такими безтурботними.
Ми з Ганною лежали на рушниках, коли раптом Олег скрикнув:
“Бабуся, дивись!” він схопив Марійку за руку й показав на кавярню. “Це ж наша мама й тато!”
Моє серце стислося. За тридцять кроків сиділа жінка з фарбованим волоссям, з такою ж грацією, як Наталя, а поруч чоловік, схожий на Богдана.
“Посидь з дітьми, будь ласка”, попросила я Ганну. В її очах був тривожний вогонь, але вона лише кивнула.
Я пішла до тієї пари.
Вони підвелися й вирушили стежкою, обсадженою дикими трояндами. Я йшла за ними, не розуміючи, що роблю.
Вони сміялися, жінка зачісувала волосся за вухо, як Наталя, а чоловік трохи кульгав, як Богдан. Потім я почула його слова:
“Це ризиковано, але вибору не було, Катю.”
Катю? Чому він її так називає?
Вони зайшли у невеликий будиночок, обвитий вином. Я дістала телефон і набрала 102.
“Поліція, слухаю вас”, відповів оператор.
Я пояснила ситуацію, яка здавалася неможливою.
Зібравшись із духом, я підійшла до дверей і подзвонила.
За дверми затихло, потім кроки.
Двері відчинилися, і переді мною стояла моя донька. Її обличчя зблідло.
“Мамо? прошепотіла вона. Як… як ти нас знайшла?”
Перш ніж я відповіла, з