— Олексію, не хотів би я говорити це тобі у день весілля… Але ж ти знаєш, що твоя наречена має дочку? — мій колега по роботі вразив мене цією новиною.
— Що ти маєш на увазі? — я не хотів це чути.
— Моя дружина побачила твою Марічку на вашому весіллі і шепнула мені на вухо:
— Цікаво, чи знає наречений, що його наречена має дочку в дитячому будинку?
— Уяви собі, Олексію! Ледь не вдавився на святковому столі. Моя дружина працює в пологовому будинку, і особисто займалася оформленням документів, коли Марічка відмовилася від новонародженої. Вона запам’ятала Марічку через родиму пляму на шиї. Сказала, що Марічка назвала дочку Олею і дала їй своє прізвище. Це було приблизно п’ять років тому, — колега з цікавістю спостерігав за моєю реакцією.
Я сидів за кермом приголомшений. Яка новина! Вирішив, що мушу сам у всьому розібратися. Не міг у це повірити. Звісно, я знав, що Марічка має 32 роки і у неї було життя до мене. Але чому ж відмовитися від власної дитини? Як можна з цим жити?
Завдяки своїм зв’язкам я швидко знайшов дитячий будинок, де знаходилася Оля Марченко. Директор закладу привів до мене веселу дівчинку з сяючою усмішкою:
— Познайомтесь, наша Оля Марченко, — звернувся директор до вихованки, — скільки тобі років, дитинко, розкажи дядькові.
Не можна було не помітити її косоокість. Мені стало її шкода. Вже відчував, що вона для мене як рідна, полюбив її. Адже це донька моєї коханої! Бабуся завжди казала:
— Дитина, хоч і скромна, для батьків є дивом.
Оля впевнено підійшла ближче:
— Мені чотири роки. Ти мій тато?
Я не знав, що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить батька.
— Олю, поговоримо. Хочеш мати маму і тата? — звісно, я поставив дурне питання. Хотів її обійняти і відразу забрати додому.
— Хочу! Забереш мене? — Оля подивилася мені прямо в очі з питанням і надією.
— Заберу, але трохи пізніше. Почекаєш, зайчику? — мало не заплакав.
— Почекаю. Не обдуриш? — Оля стала серйозною.
— Не ображу, — я поцілував її у щічку.
Повернувшись додому, я розповів усе дружині:
— Марічко, мені байдуже, що було до нас, але Олю потрібно забрати. Я її усиновлю.
— А мене ти запитав? Чи я цього хочу? У неї ж косоокість! — Марічка підвищила голос.
— Це твоя донька! Я зроблю їй операцію на очі, все налагодиться. Це чудова дівчинка! Ти відразу її полюбиш, — здивувала мене реакція дружини.
Мені вдалося переконати Марічку, щоб усиновити Олю.
Цілий рік ми мусили чекати, перш ніж забрати дівчинку додому. Я часто відвідував її в дитячому будинку. За цей час ми з нею стали близькими. Марічка не хотіла мати дітей і навіть намагалася зупинити процес всиновлення. Я наполіг на тому, щоб продовжити і завершити оформлення документів.
Нарешті настав день, коли Оля вперше переступила поріг нашої квартири. Речі, на які ми не звертаємо уваги, викликали в неї захоплення. Скоро окуліст скоригував її зір. Процедури тривали півтора року. Я радий, що моїй донечці не знадобилася операція.
Оля стала точним образом матері Марічки. Я був щасливий. У мене в родині дві красуні — дружина і дочка.
Перший рік після виходу з дитячого будинку, Оля не могла насититися. Вона завжди ходила з пачкою печива. Ніхто не міг відібрати. Боялася залишитися голодною. Це дратувало Марічку і дивувало мене.
Я весь час намагався об’єднати нашу сім’ю, але марно… Дружина так і не полюбила свою дочку. Марічка любила лише себе, своє «Я».
Сварки, суперечки, прикрощі з Марічкою були щоденними через Олю.
— Нащо ти привів цю дикуну в нашу родину? Вона ніколи не стане нормальною людиною! — зірвалася на істерики дружина.
Я дуже любив Марічку. Не уявляв життя без неї. Хоча якось моя мама сказала:
— Синку, це твоя справа, але я бачила Марічку з іншим чоловіком. Нічого доброго з цього не буде. Вона нещира, хитра і підступна. Обвиває тебе навкруг пальця.
Коли любиш, не бачиш перешкод. Твоє щастя значніше від зірок. Марічка була моїм ідеалом. Розлом у відносинах з’явився, коли в нашому домі опинилася маленька Оля. Можливо, саме вона відкрила мені очі на істинний стан справ у нашій родині. Здивувала мене байдужість дружини до дитини.
Хотів відмовитися від кохання до Марічки, але не міг. Відтак, один із друзів якось дав пораду:
— Слухай, якщо хочеш охолонути до жінки, зміряй її сантиметровою стрічкою.
— Жартуєш? — вражений запитав я.
— Виміряй обхват грудей, талії, стегон. От і побачиш, припиниш кохати, — здавалося, що друг насміхається.
Вирішив спробувати. Не ризикував нічим.
— Марічко, ходи, я тебе виміряю, — покликав дружину.
Марічка була здивована:
— Можу розраховувати на нову сукню?
— Так, — старався я заміряти її груди, талію і стегна.
Експеримент завершився. Я й далі кохав Марічку. Сміявся з жартівливого друга.
Незабаром Оля захворіла. Простигла. Мала жар. Донька стогнала, плакала, шмаргала. Ходила за Марічкою, міцно тримаючи свою ляльку Машу. Радів, що замість печива відтепер в Олі була Маша.
Донечка любила перевдягати ляльку. Але зараз вона була голою, що означало, що її власниця захворіла, не мала сил її вдягти. Марічка насварила Олю:
— Замовкни вже, нарешті. Спокою з тобою немає! Іди спати!
Оля пригортала ляльку до грудей і далі тихо схлипувала і плакала. Несподівано Марічка вирвала ляльку з її рук, підбігла до вікна, відчинила його і з люттю викинула іграшку.
— Мамо, це ж моя улюблена лялечка Маша! Замерзне на вулиці! Можна за нею? — Оля заплакала голосно, кинулася до дверей.
Я миттю побіг за викинутою лялькою. На жаль, ліфт не працював. Спустився вниз з восьмого поверху. Лялька зачепилася за гілку, повисши догори ногами. Витягнув її зі снігу. Танучі сніжинки на пластиковому обличчі ляльки виглядали наче сльози. Повертаючись по сходах, думав, що посивію.
Поводження Марічки було неможливо пояснити. Я зайшов до кімнати Олі. Вона стояла навколішки біля ліжка. Голова лежала на подушці. Спала, уві сні схлипувала. Обережно поклав її на ліжко, ляльку — на подушку поруч.
Марічка спокійно сиділа у вітальні, гортаючи журнал і не переймаючись Олею. У цей момент моя любов до дружини згасла. Висохла, розтанула, випарувалась. Зрозумів, що Марічка є гарною, але порожньою обгорткою. Дружина зрозуміла все.
Ми розлучилися. Оля залишилася зі мною, Марічка не протестувала.
…Згодом зустрів колишню дружину, яка сказала з усмішкою:
— Ти був для мене, Олексію, лише трампліном.
— Ах, Марічко! Очі твої, як небо, а душа — як смола, — вже зміг спокійно це сказати.
Марічка швидко вийшла заміж за заможного бізнесмена.
— Жаль її чоловіка. Така жінка не повинна бути матір’ю, — оцінила моя мама.
Оля спочатку дуже сумувала за мамою, хотіла хоча б до неї доторкнутися.
Моя нова дружина, Оксана, змогла завоювати серце Олі й зігріти його. Виявилося, що мати двічі відмовилася від дитини. Для мене це було немислимо.
Оксана з великою любов’ю і неозорною терплячістю займалася як прийомною Олею, так і нашим сином Івасиком.
