Петро приїхав в село під Воронежем, щоб навідати рідну тітку. В селі у нього майже нікого не залишилось: батьки давно пішли з життя, інші родичі розїхалися, тільки тітка Галина мешкала в старенькій хаті.
Петро підійшов до знайомого деревяного будинку, відкрив скрипучу хвіртку, й на подвірї його зустріла усміхнена Галина Павлівна.
Петя, чому не подзвонив? Я ж могла б щось смачненьке приготувати! пожартувала вона й притиснула племінника до грудей. А Олена з дітьми не приїхали?
Ні, не вийшло у них. У Москві залишились, відповів Петро.
Галина Павлівна хутко накрила на стіл: пиріжки, сальце, щі. Пообідали і тітка одразу перейшла на серйозний тон:
Подивись, що я знайшла в скрині в коморі, раптом мовила Галина Павлівна й подала Петрові якийсь пожовтілий листок.
Петро розгорнув папір і почав читати. Зі сторінок тхнуло старими часами, а його лицо багряніло з кожним рядком.
Ну, годі хвилюватися, Петю, заспокоїла племінника тітка. Документу цьому сто років в обід, хто зна, може давно все змінилось. Та й подумай сам: виростив двох дітей. Що, з неба впали?
Тієї ночі Петро залишився у тітки. Око не стулив: же як не переживати, якщо в документі чорним по білому після перенесеної у сім років хвороби дітей бути не може. Папір цей дали колись Петриній мамі, сам він і гадки не мав про нього.
“Може, помилка?” невпевнено думав Петро. Якщо цьому папірцю вірити, то виходить, я чужих дітей виростив. Але такого просто бути не може. В Олені я впевнений, як у собі!”
Петру було років дев’ять, коли не стало його мами. Батько швидко привів у дім іншу жінку, і хлопець все частіше лишався ночувати у тітки Галини, яка жила через двір. Вона замінила йому матір.
Після армії Петро не повернувся до села: роботи тут не було, та й з батьком стосунки не склались. Влаштувався у Воронежі водієм, жив у гуртожитку, згодом перейшов у далекобійники і заробив на власну квартиру.
Потім він зустрів Олену. Про майбутню дитину вона розповіла ще до шлюбу. Жили дружно, через три роки після доньки у сім’ї зявився син.
До сорока років Петро зібрав трохи капіталу, кинув дорогу та відкрив невеличку транспортну фірму. Фірма потроху розкручувалась, і почала приносити стабільний дохід у рублях.
Наступного ранку після села Петро поїхав до Москви, зробив обстеження. Призначення підтвердилось. Додому повернувся підкошений.
Петя приїхав! зраділа Олена. Будеш вечеряти?
Ні, відповів відсторонено й поклав на стіл довідку.
Що це? здивувалася дружина.
А це, сказав Петро. Папірець, який стверджує, що в мене не могло бути дітей.
Олена сіла, бліднучи.
Ну, Петя, це ж якась помилка!
Може досить мене дурити? глухо промовив Петро. Якщо обманюватимеш, більше мене не побачиш.
Добре, я все поясню, зітхнула Олена.
З її розповіді вийшло, що в школі до неї залицявся однокласник. Тривалий час зустрічались, але потім той закрутив з її подругою.
Тоді я з тобою й познайомилась. Згодом зрозуміла, що вагітна. Я не була впевнена, що це твоя дитина, але виплутатись було ніяк. Весілля стало порятунком.
Перша дитина все ясно, перебив Петро. А як щодо сина?
І тут Олена розплакалася.
Коли ти їздив у рейси, я зустріла знову того хлопця. Не знаю, що на мене найшло, але я погодилася сходити в кіно. Потім ми більше ніколи не бачилися. Ти став для мене головним сенсом життя.
Петро стомлено вперся руками в голову.
Петя, будь ласка, не йди… Я без тебе не зможу…
Дивитися на тебе не можу, повільно мовив Петро і пішов до дверей.
Олена кинулася за ним із слізьми, але він так і не обернувся.
Щоб не втратити глузд, Петро цілими днями пропадав на роботі. На вихідних знову вирушив у село до Галини Павлівни. Особливо важко було ночами.
Все життя шкереберть… І за що мені це? Як далі жити? подумки гриз себе Петро.
Та вранці думки змінилися.
А якби я дізнався, що не можу мати дітей ще до знайомства з Оленою? Мабуть, сімї би не склав. Та й щастя не відчув би ніколи якби не ті роки, хіба пізнав би радість перших кроків своїх дітей, тривог і буднів сімейного життя. Нерідко саме незнання дає шанс бути щасливим.
У неділю до Петра в село приїхали діти.
Тато, ми не розуміємо, що сталося з мамою, але ти й від нас якось відвернувся, з порога сказала донька Катя.
Що ти, доню, я вас люблю, як раніше. Просто з мамою у нас проблеми, відповів Петро.
Тато, повернись до мами, тихо вставив син. Вона цілими днями плаче, я за неї дуже хвилююся.
Не злися на маму. До речі, у нас для тебе новина: скоро станеш дідусем, радісно повідомила донька.
Петро обійняв Катю і, вперше за довгий час, посміхнувся:
Оце так новина!
Тату, а ми без тебе не поїдемо, впевнено заявив син. Хіба це привід розходитися після стількох років разом?
Гаразд, вмовили, нарешті посміхнувся Петро. Збираємось додому.