Артем приїхав у невелике українське село, аби відвідати свою тітку. Було відчуття, що село плаває у повітрі, тіні від дерев танцюють, крізь них прозирає місто з минулого. Дім тітки міг з’явитися будь-де: ось-ось перед ним широкі зелені ворота, що поводяться, як дикий кінь. Артем легенько торкнувся хвіртки, і вона видихнула зітханням, впустивши хлопця на подвіря, де його вже чекала тітка Валентина.
Чому ж ти навіть не попередив, а? сказала вона, її голос лунав немов із дзвону, і тут же обійняла Артема, стираючи грані між снами та реальністю. А ти й сам? Без Світлани й дітей?
Сам, посміхнувся Артем. Вони залишились у Харкові. У містах час тече повз, не чіпляючись…
Тітка Валентина накрила на стіл: борщ парував у повітрі, сметана здавалася схожою на ранковий туман, а хліб сам розрізався навпіл. Поки ложки цокали об тарілки, світ ставав усе більш сюрреалістичним, і Артем помічав, що порцеляна обростає дикими квітами, яких не було у її дитинстві. Раптом тітка Валентина видобула зі скрині аркуш він снув у повітрі, наче листя восени.
Бачиш, що я знайшла у скрині, тихо повідомила тітка, і її очі стали прозорішими.
Артем розгорнув папір, і сторінка стала прозорою, як лід у квітні. Прочитавши, він подався у простір, де слова розчинялися.
Не переймайся, шепотіла тітка Валентина вже здалеку, ніби була водночас і тут, і у сусідній кімнаті. Побачиш, усе минеться. Ти ж дітей виростив хіба вітер їх надмухав з поля?
В ту ніч Артем залишився у тітки. Під подушкою подушки крутилися сни у снах, і він все не міг заснути. Бо висновок, який він побачив, був виданий, коли Артем був хлопчиком, якому сім після дивної лихоманки, через яку лікарі намалювали у майбутньому порожнечу. Артем не міг мати дітей, стверджувала стара довідка, видана його матері, що залишила цей світ раніше, ніж Артем звик до її губної помади.
“Невже це правда? Що, якщо діти не звідси, не від мене?” думав Артем. Але ж він вірив Світлані його дружині, його власній справжній міфології.
Після мами Артем жив у тітки, та пригорнула його, як весняна трава приймає сонячний промінь. Батько згодом привів іншу жінку, і Артем тікав через паркани у подвір’я тітки, котра стала для нього безмовною, але впертою фортецею.
Вперше він не захотів повертатись до села після армії там все вицвіло. Оселився у Дніпрі, отримав роботу водієм і ночував у гуртожитках старого пролетарського району. Згодом вже возив фури із кавунами, а потім із чорносливом, неначе розвозив сни. Збираючи гривні до гривні, купив квартиру на Спаському узвозі.
Там він і зустрів Світлану. Вона одразу сказала, що чекає на дитину. А сімейне життя закрутилось, як карусель у парку «Гідропарк» після дощу. Донька народилась через девять місяців після знайомства, а за три роки зявився син.
Накопичивши трохи грошей, Артем відкрив свою маленьку транспортну фірму, й бізнес поплив між великими хмарами, приносячи стабільний прибуток.
Від тітки Артем вирушив у Київ. Йому здавалося, що столиця розливалася, як молоко у річці все розчинялося у листі каштанів. Після медичного огляду правда підтвердилася: Артем, як і написано у старому довідці, не міг мати дітей.
Додому повернувся інший скручений тінню.
Приїхав? Світлана вийшла назустріч.
Не їстиму, відповів він, і поклав на стіл дивний документ.
Що це? її очі ледь помітили краї аркушу.
Це папірець, який пише, що діти не мої…
Світлана присіла, ніби підкошена вітром, і тиша у кімнаті розрослася, як папороть.
Це все не так, Артеме. Давай поясню…
Далі брехати не треба, Артем торкнувся холодної поверхні стола.
Тоді Світлана, ніби розмиваючись, почала розповідати. Колись у школі до неї залицявся хлопець. Після випуску він лишив її ради її подруги. Саме тоді Світлана зустріла Артема. Виявилось, вона вже була вагітна, але не мала у собі сміливості розповісти про це. Весілля було її порятунком.
Артем мовчки слухав, не рухаючись. Друга дитина?
Потім Світлана тихо призналася, що через багато років, коли Артем був у рейсі, її раптово повернуло минуле вона зустріла перше кохання, і лише один раз піддалася давньому почуттю. Після того її мучила совість, та справжнє кохання для неї це був завжди Артем.
Він сидів за столом, голова у долонях, світ хитався навколо.
Не покидай мене, просила Світлана.
Не можу тихо відповів Артем і вийшов, двері тихо зачинилися за ним, ніби пологі крила ранкової мряки.
Весь тиждень Артем працював з ранку й до ночі, ховався від себе між рейсами та багажниками. А на вихідні знову повернувся до тітки Валентини. Вночі його не відпускали думки: невже отак усе завершується?
“Можливо, знання це тінь, що забирає тепло. Якби дізнався раніше не було би ні дітей, ні цієї радості першого слова і першого кроку,” думав Артем, роздивляючись візерунки на стелі, які повзли, розлітаючись у шкільні подвіря й дитячі малюнки.
На світанку, коли дім був прозорий від роси, до Артема прийшли діти.
Тату, ми не знаємо, що сталося між вами зі Світланою, але ти нас більше майже не бачиш. Ти що, нас теж не хочеш бачити? сказала донька, її коса розсипалась лавандою.
Тату, повернись додому, вплелася у розмову син. Мама плаче постійно, ми хвилюємось
І донька тихо додала: Скоро ви станете дідусем та бабусею!
Артем обійняв її, і дім ніби нарешті перестав хитатися.
Це гарна новина.
Ми без тебе не поїдемо, вперто промовив син. Ну невже через таку дрібницю можна покинути все життя?
Артем посміхнувся, відчуваючи, як старі речі збирають тепло.
Гаразд, діти, поїхали додому.
