ВІД ЛЮБОВІ ДО НЕНАВИСТІ ОДИН КРОК
Я з першого класу не переварювала Ліду Крутюк за її природну худорлявість. Ця цапина кістлява дівка була моєю найліпшою подругою.
Двійочник і переросток Коля Баринов ще у девятому класі вигадав нам прізвиська. Ліду він кликав Лідією Марківною. І завжди, коли вона зявлялася у класі, він складав руки, наче грівся в муфті, і весело вигукував:
Пять хвилин, пять хвилин! Це багато чи мало?
Лідчине обличчя світилося самовдоволеною усмішкою. Вона неквапливо проходила між партами, хитаючи худими стегнами.
Я ж заходила у клас тихцем та зігнувшись, після дзвінка. Не завжди вдавалося. Якщо не встигала, Коля спочатку волав:
Доооброго ранку, Лідія Георгіївнооо!
А далі починав голосити:
З далека й довго тече Дніпро-Славутич!
Моє лице горіло вогнем, сльози струменіли по щоках і капали на не зовсім дівочу груди. Ліда заступалась кидала в Колю підручниками, кричала «дурень!», сміялася щиро, як тільки впевнена в собі дівчина вміє.
Усі знали між Коляю і Лідою закоханість, і ніхто не розумів, як ця «козеня» Крутюк дружить з такою «корівкою» Л ізою Сазоновою. Сазонова це я.
Я й сама не знала, чому вона дружить зі мною. А Ліда злилася:
Ну ти й дурна, Сазонова! Навчаєшся на одні пятірки, а такі елементарні речі не второпуєш! Дружать не через фігуру і не через гарні оченята. Бо людина хороша ти! Лізо, ти чого? Всі ж худими бути не можуть! Подивись, скільки серед зірок повних і всі їх люблять!
Мене зірки мало хвилювали. Власне, нічого не хвилювало, крім Баринова. А його лише Ліда цікавила. Я бачила: коли він дивився на неї, для мене в його погляді не було нічого, крім зневаги. Так дивляться на бідняка, коли шкода дрібняків, щоби дати, а купюру жаль. Або знущається наді мною, або ігнорує.
Перед Новим роком я вмовила батьків перевести мене до іншої школи. Мама так і зробила забрала документи з канцелярії. По закінченню свят почалася нова сторінка мого життя. Від старого залишилася лише Ліда.
Подруга розлютилася від моєї зради. Образилася, назвала мене зрадницею і грюкнула дверима. Тільки швидко різко передумала і знову дзвонила в дзвінок.
Я відкрила двері з переможною радістю, і завмерла. На майданчику стояв Баринов. Сердитий, у розстібнутій дублянці, без шапки, весь у снігу:
Що ти коїш, Сазонова? Із середини навчального року школу міняєш? За пять місяців випускні іспити, а ти в біги? Кажу тобі, Сазонова!
Я чула, що він говорить, але не розуміла ні слова. Я хотіла запамятати це диво сам Микола Баринов на порозі моєї квартири! Красивий, неможливо який! Щоки палають, очі сяють. І від цієї краси я раптом зважилась і відповіла гостро:
Злякався, що більше не буде над ким знущатись, Колю?
Що ти таке кажеш? Де я ще знайду таку дурну, як ти, Сазонова? гаркнув Баринов. Схопив мене за руку, витягнув у підїзд і обійняв.
Ні, не так! Так ніжно не обіймають. То був обійм відчаю ніби мене у нього відбирали, а він не хотів віддавати. Однією рукою притискав мою голову до своєї груді в колючому светрі й не давав ворушитися, іншою тримав за спину. Я потрапила у пастку, і, дивно, мені стало тепло там, добре, як буває у сні чи мріях. А раптом він зрозумів мої мрії? Або просто знущається? Від цієї думки мені стало моторошно і я розридалася вголос, до знемоги. Коли вже не залишилось сліз, мене почала відпускати. Баринов вже обіймав мене тихо, заколисував, як дитя:
Поплач, Лізо. Коли хочеться треба плакати. Моя мама завжди так каже. А ще вона каже, що я дурень. Бо якщо людина подобається треба казати відверто. Лізо, от я тобі кажу: я ідіот. І ти мені подобаєшся, чуєш?
І я тебе соромлюся. Ти відмінниця, у медінститут мрієш вступати, а я? Добре буде, якщо до автодорожнього технікуму потраплю…
А якщо батьки тебе не пустять зі мною зустрічатись? Навіщо їм такий залицяльник? Але я не дурень! Просто фізика і алгебра мені не цікаві… Я механіком хочу бути машини люблю і тебе.
А як же Крутюк?
Що Крутюк? Через кілька років свідком піде на нашому весіллі! почувши це, я підвела голову, подивилася йому в очі й прошепотіла:
Я тебе ненавиджу
Оце добре! Від любові до ненависті один крок! Закохаєшся! відповів майбутній чоловік, усміхнувся.
Минуло тридцять років.
Річницю весілля ми не святкуємо. Відзначаємо день, коли зявилась наша родина. Сьогодні тридцятий раз. Спершу святкували удвох, потім утрьох із донькою, ще через чотири роки впятьох: з донькою і сином.
Увечері знову зберемось із найближчими. Син прийде зі своєю дівчиною, чекаю і Ліду-подругу з її чоловіком та сином. Тільки дочки, як зазвичай, не буде за столом. Донька зайнята особливою справою ще з вечора готувала наш подарунок. Вранці народила донечку Лідочку Крутюк. Зробила нас із подругою бабусями.
Життя, як Дніпро, несе свої води: вчорашні образи стають смішними, а справжня дружба та щирі почуття вічними. Треба цінувати тих, хто йде поруч, і любити не за щось, а всупереч усьому.
