Після того як Ганнуся вкусила лікаря, у палаті запанувала мертва тиша. Жінка, все ще лежачи на ліжку, прошепотіла слабким голосом:
Будь ласка, не карайте її вона не хотіла зла
Але всі були настільки вражені, що не знаходили слів. Ганнуся, хоча й напружена, вже не виглядала агресивною. Вона стояла між ліжком і дверима, дивлячись на лікарів великими очима ніби намагалася щось сказати.
Один із лікарів, найстарший, звернув увагу:
Можливо, вона щось відчула.
Ця фраза, промовлена майже жартома, була сприйнята серйозно. З внутрішнім поштовхом вони вирішили повторити аналізи пацієнтки перед операцією.
Нові сканування шокували: пухлина наблизилася до критичної нервової мережі. Будь-яка поспішна надріз міг призвести до паралічу. Ганнуся не діяла навмання її інстинкт врятував господиню.
Операцію перенесли, план змінили. Замість швидкого втручання готувалися до мікрохірургії. Шанси успіху, раніше лише 20%, зросли вдвічі.
Наступного ранку жінка довго дивилася на Ганнусю, яка дрімала, поклавши мордочку на край ліжка.
Якби не ти можливо, мене б уже не було.
Операція тривала майже сім годин. Це була одна з найскладніших у цій клініці, але хірурги видалили пухлину повністю. Коли жінка прокинулася, перше, що вона побачила, це Ганнуся, яка уважно спостерігала за нею з блискучими очима.
Ти чекала як завжди, ти була поруч.
Дні одужання були важкими, але Ганнуся не відходила. Супроводжувала до туалету, підбадьорювала під час перших кроків, гріла руки, коли біль ставав нестерпним. І жінка відчувала ця любов допомагає їй одужувати.
Через місяць її виписали. Лікарі були вражені не лише фізичним прогресом, але й звязком між двома серцями.
Бувають пацієнти, що одужують від ліків. А вона одужувала ще й від любові, сказав один із лікарів.
Історія потрапила до ЗМІ. Журналісти, блогери, науковці усі говорили про «песика, який відчув рак». Але жінка лише посміхалася:
Вона не відчула рак. Вона відчула, що я в небезпеці. І захистила мене, як робила завжди.
Місяці обстежень пройшли. Жінка знову почала ходити, готувати, гуляти з Ганнусею у парку. Пухлина не повернулася. Кожен аналіз приносив хороші новини.
Одного разу її запросили на конференцію про звязок між людиною та твариною. Вона несміливо вийшла на сцену, тримаючи Ганнусю поруч. Розповіла свою історію просто, без пафосу.
Я не була готова піти з цього світу. І, думаю, Ганнуся це відчула. Вона не просто пес. Вона моя родина. Моя рятівниця. Моє серце.
Зал аплодував стоячи. Дехто плакав. Ганнуся спокійно сіла біля ніг господині, ніби розуміючи вона не зробила нічого надзвичайного. Лише те, що мало зробити.
Зараз вони живуть у невеличкому будиночку. Кожен ранок починають разом. Кожен вечір закінчують разом. Кожен день це благословення. А в серці жінки безмежна вдячність. Не лише за те, що вона жива. А за те, що у найважчий момент вона не була сама.
