Виктор знайшов його біля дороги в жовтні.
Цуценя сиділо на узбіччі траси, мокре й зовсім маленьке, і дивилося на машини так, ніби когось конкретного чекало. Виктор тоді їхав на дачу по картоплю, пригальмував на секунду, думав — просто гляне. Але цуценя підвело голову, і все скінчилося. Картопля залишилася в землі ще на тиждень.
Назвав його Марс. Ім’я придумала сусідка Віра Іванівна, коли побачила в коридорі руде, вухате створіння з лапами не за розміром.
— Рудий, носатий, безтолковий, — сказала вона. — Марс. Саме те.
Виктор тоді засміявся.
Марс ріс швидко. Навесні він уже займав усю ліву половину дивана і вважав це законним. Виктор спочатку лаявся, потім перестав. Спати одному в квартирі було гірше, ніж із собакою, яка сопе й іноді смикає лапою уві сні.
Вони потоваришували не одразу, а поступово, як дружать люди, яким нікуди особливо поспішати. Ранкова прогулянка. Миска з їжею о сьомій вечора. Телевізор. Іноді Виктор говорив із Марсом уголос. Марс сидів поруч і слухав із серйозним виглядом, тільки іноді позіхав, показуючи всі зуби.
— Ти правий, — казав Виктор. — Досить.
І вимикав телевізор.
***
Аварія сталася в квітні, коли вони верталися з вечірньої прогулянки.
Виктор потім погано пам’ятав, як саме. Слизько, машина вилетіла на тротуар з-за рогу, Марс був на повідку, а потім повідок обірвався. Виктора відкинуло на бордюр. Він ударився боком, кілька секунд лежав і чув тільки власне дихання й чийсь далекий крик.
Коли підвівся, Марса поруч не було.
Повідок лежав на асфальті. Пластикова застібка тріснула навпіл.
Він шукав до півночі. Обійшов три квартали, кликав на ім’я, питав перехожих. Перехожі хитали головами. Хтось сказав, що бачив руду собаку, яка бігла в бік залізничного переїзду, але це було хвилин сорок тому, і далі не бачили.
Удома Виктор сів на кухні й довго дивився на порожню миску.
Потім устав. Написав оголошення, роздрукував на принтері двадцять аркушів. Уранці розклеїв по всьому кварталу, ще подзвонив у три ветеринарні клініки й у притулок на Заводській вулиці.
— Якщо надійде рудий пес, метис, — казав він у трубку. — Подзвоніть, будь ласка. Ось мій номер.
Минув тиждень.
Потім місяць.
Оголошення вицвіли під травневим дощем, і Виктор переклеїв їх. Потім переклеїв знову в червні. Ветеринарні клініки мовчали. Із притулку на Заводській дзвонили двічі, обидва рази помилково, обидва рази то була не та собака.
У липні Віра Іванівна обережно сказала з-за дверей:
— Вітю, може, візьмеш іншого. Там у притулку стільки.
— Ні, — відповів Виктор.
Більше вона не пропонувала.
Квартира без Марса стала іншою.
Не порожньою, ні. Речі стояли на місці, холодильник гудів, сусіди тупотіли зверху о пів на десяту як завжди. Але щось змінилося.
Виктор підняв із підлоги старий м’ячик, який Марс ганяв по коридору. Поклав на полицю. Подумав і прибрав у ящик. Потім знову дістав і залишив на полиці.
Уранці рука за звичкою тяглася до повідка біля дверей. Повідок висів. Нікуди не треба було йти.
Він почав ходити на прогулянки сам. Тим самим маршрутом, у той самий час, тільки без Марса. Сам не міг пояснити навіщо. Просто йшов.
У серпні подзвонила дочка з Києва.
— Тату, приїжджай. Поживеш у нас, відпочинеш.
— Не можу.
— Чому?
Він помовчав. Сказав:
— Раптом повернеться.
Дочка теж помовчала. Потім сказала «гаразд» голосом, який буває, коли людина хоче сказати щось інше, але вирішує не казати.
Марс повернувся в жовтні.
Виктор почув шкрябання у двері о сьомій вечора. Спочатку подумав, що здалося. Шум із сходової клітки, протяг, мало ли. Але шкрябання повторилося. Наполегливо, з паузами, ніби хтось знав, що двері відчиняться, просто треба трохи зачекати.
Він відчинив.
На килимку сидів Марс.
Постарілий. Шерсть у кількох місцях підстрижена, там, де, мабуть, були рани. Бік лівий трохи запав. І на шиї був нашийник. Чужий, шкіряний, коричневий, із латунною пряжкою й маленьким жетоном, на якому було одне слово «Дружок».
Виктор довго стояв у дверях і дивився на нього. Марс сидів і дивився на Виктора. Праве вухо обвисле, руда пляма на лобі у формі нерівної зірки. Ті ж очі, бурштинові, з темною облямівкою.
— Ти де був? — сказав Виктор.
Марс устав, ступив через поріг і пройшов у коридор так, як ходять ті, хто знає планування напам’ять. Направо, до миски. Миска була там же, де завжди. Порожня, звісно.
Виктор зачинив двері. Пройшов на кухню. Руки трохи тремтіли, поки він відкривав холодильник.
— Гаразд, — сказав він. — Гаразд.
Наступного ранку він поїхав у ветеринарну клініку.
Марса оглянули, зробили потрібні щеплення, перевірили чіп. Виктор запитав про нашийник. Лікарка взяла жетон і прочитала вголос:
— «Дружок». Це що, інше ім’я?
— Хтось дав йому інше ім’я, — сказав Виктор.
— Він жив у когось?
— Півроку десь жив. Не знаю де.
Лікарка подивилася на нього, потім на Марса, потім знову на Виктора.
— Буває, — сказала вона. — Собаки іноді йдуть, а потім повертаються. Особливо розумні.
Виктор не відповів. Дивився, як Марс сидить на металевому столі з незворушним виглядом і терпить огляд.
На жетоні зі зворотного боку знайшли номер телефону.
Виктор подзвонив із машини, поки Марс сидів на задньому сидінні й дивився у вікно.
Трубку взяли після третього гудка.
— Алло?
— Здравствуйте, — сказав Виктор. — У вас був пес. Рудий. Ви називали його Дружком.
Довга мовчанка.
— Так, — сказав голос. Жіночий, немолодий. — Був. Він від нас пішов у вересні. Ми його шукали.
— Він у мене. Це моя собака. Його звуть Марс. Він загубився у квітні.
Знову мовчанка. Потім жінка сказала:
— Він жив у нас. Ми його годували, лікували. У нього були рани.
— Дякую, — сказав Виктор.
— Він хороший пес.
— Так.
Пауза.
— Ви далеко живете? — запитала жінка. — Від Березової вулиці?
— Інший район.
— Боже. Він сам прийшов у квітні. Просто ліг біля нашого паркану й не йшов.
Виктор дивився в лобове скло, на сірий двір із тополями без листя.
Розмова скінчилася якось сама собою. Виктор прибрав телефон. Марс сопів на задньому сидінні, лежачи, поклавши голову на складені лапи.
Удома Виктор зняв із Марса чужий нашийник. Поклав на стіл, довго дивився на нього. Коричневий, шкіряний, із жетоном «Дружок». Хорошої роботи, не дешевий.
Півроку десь був пес. І все одно прийшов назад.
Виктор подумав про жінку з Березової вулиці. Як вона щодня його годувала, гладила, прив’язалася, напевно. А потім у вересні вийшла вранці, а його нема. І шукала. Дзвонила, може, по оголошеннях.
Він узяв телефон.
— Це знову я, — сказав він, коли вона взяла трубку. — Хотів сказати. Якщо ви хочете його навідати, я не проти.
Мовчанка.
— Правда? — сказала вона.
— Правда.
Вона приїхала в суботу. Галина Петрівна, шістдесят чотири роки, у сірому пальті й з авоською, у якій було яблучне варення й кулик із собачим кормом, тим самим, до якого Марс звик за ці півроку.
Марс її побачив із коридору й не кинувся, ні. Просто підійшов і тицьнувся носом у долоню. Радісно замахав хвостом.
Вони пили чай. Галина Петрівна розповідала, як у квітні знайшла його біля паркану, як возила до ветеринара, як він боявся перші дні, а потім звик. Виктор розповідав про аварію, про розірваний повідок, про розклеєні оголошення.
Марс лежав між ними на підлозі й дрімав. Іноді підводив голову, дивився на одного, дивився на другого.
— Він вибрав нас обох, — сказала Галина Петрівна.
Виктор подивився на пса. Потім на жінку поруч.
— Схоже на те.
Чужий нашийник Виктор прибрав у ящик столу. Не викинув.
Марс знову став займати ліву половину дивана й ганяти м’ячик по коридору о першій ночі. Оголошення на стовпах промокли під листопадовим дощем і відклеїлися самі собою.
Галина Петрівна приходила по суботах. Приносила варення, іноді просила поради щодо смородини, у неї був город на Березовій вулиці, а Виктор у городах розбирався. Вони розмовляли, поки Марс дрімав між ними.
Одного вечора Виктор дістав із ящика шкіряний нашийник із жетоном «Дружок». Подивився на нього. Жетон блищав під лампою.
У передпокої висіли два повідки. Один червоний, старий. Один синій, новий, який Галина Петрівна принесла в чергову суботу й повісила мовчки, не питаючи дозволу.
