15 лютого. Сьогодні знову мокрий сніг і вітер, але Валера вийшов на прогулянку з Рижиком. Цей пес — дворняга з вицвілою рудою шерстю і одним сліпим оком — з’явився в його житті рік тому, коли він повертався з нічної зміни на київському заводі. Тоді пес лежав біля сміттєвих баків: побитий, голодний, ліве око затягнуло більмом.
— Гей, дядьку! Куди зі своєю шавкою поплентався? — голос різонув по нервах. Це був Серьога Косий, місцевий «авторитет» років двадцяти п’яти, а з ним троє підлітків — його «команда».
— Гуляємо, — коротко відповів Валера, не підводячи очей.
— А ти, дядьку, податки платиш за вигул цього песика? — зареготав один з пацанів. — Диви, який страшний — око криве!
Полетів камінь. Влучив Рижику в бік. Собака заскавулів, притисся до ноги господаря.
— Відчепіться, — тихо мовив Валера, але в голосі прозвучала сталь.
— Ого! Дядечко Кулібін заговорив! — Серьога підійшов ближче. — А ти не забув, що тут мій район? І собачки тут гуляють з мого дозволу.
Валера напружився. В армії його вчили вирішувати проблеми швидко і жорстко. Але то було тридцять років тому. А тепер він просто втомлений слюсар на пенсії, який не хоче зайвих клопотів.
— Ходімо, Рижику, — він повернув до дому.
— То-то ж! — крикнув услід Серьога. — А наступного разу твого дружка взагалі прикінчу!
Вдома Валера всю ніч не міг заснути, прокручуючи в голові цю сцену.
Наступного дня пішов мокрий сніг. Валера довго відкладав прогулянку, але Рижик сидів біля дверей і дивився так віддано, що довелося здатися.
— Гаразд, гаразд. Тільки швиденько.
Вони йшли обережно, оминаючи звичні місця «тусовки». Але Серьогиної компанії ніде не було видно — мабуть, поховалися від негоди.
Валера вже заспокоївся, коли Рижик різко зупинився біля закинутої котельні. Нагострив єдине вухо, принюхався.
— Що сталося, старий?
Собака заскавулів, потягнув у бік руїн. Звідти долинали дивні звуки — то плач, то стогін.
— Гей! Хто там? — крикнув Валера.
Відповіді не було. Тільки тиша, яку перебивало завивання вітру.
Рижик наполегливо тягнув повідок. У його єдиному оці читалася тривога.
— Чого ти? — Валера нахилився до собаки. — Що там таке?
І тут він почув виразно — дитячий голос:
— Допоможіть!
Серце тьохнуло. Валера відстебнув повідок і пішов за Рижиком до руїн.
У напівзруйнованому приміщенні котельні, за купою цегли, лежав хлопчик років дванадцяти. Обличчя розбите, губа розсічена, одяг порваний.
— Господи! — Валера присік поруч. — Що з тобою сталося?
— Дядьку Валера? — хлопчик насилу відкрив очі. — Це ви?
Валера придивився і впізнав — Андрій Мішин, син сусідки з п’ятого під’їзду. Тихий, сором’язливий парубок.
— Андрійку! Що сталося?
— Серьога і його банда, — хлопчик схлипнув. — Вимагали гроші у мами. А я сказав, що розкажу дільничному. Вони мене зловили…
— Скільки ти тут лежиш?
— Зранку. Дуже холодно.
Валера скинув куртку, вкрив хлопчика. Рижик підійшов ближче, ліг поруч — грів теплом свого тіла.
— Андрію, можеш встати?
— Нога болить. Здається, зламана.
Валера обережно обмацав ногу. Точно — перелом. І ще невідомо, що з внутрішніми органами після такої «обробки».
— Телефон у тебе є?
— Відібрали.
Валера дістав свою стару «нокію» і набрав 103. Швидка обіцяла приїхати за півгодини.
— Потерпи, хлопче. Зараз лікарі будуть.
— А якщо Серьога дізнається, що я живий? — у голосі Андрія чувся жах. — Він же сказав доб’є.
— Не доб’є, — твердо сказав Валера. — Більше він тебе не чіпатиме.
Хлопчик подивився на нього здивовано:
— Дядьку Валера, а ви вчора самі від них утекли.
— Це інша справа. Тоді йшлося лише про нас із Рижиком. А тепер…
Він не договорив. А що говорити? Що тридцять років тому він давав присягу захищати слабких? Що в Афганістані його вчили — справжній чоловік ніколи не залишить у біді дитину?
Швидка приїхала швидше, ніж обіцяли. Андрія відвезли до лікарні. А Валера залишився стояти біля котельні з Рижиком і думати.
Увечері до нього додому прийшла Андрійкова мама — Світлана Петрівна. Жінка плакала, дякувала, божилася, що ніколи не забуде.
— Валерію Івановичу, — говорила вона крізь сльози, — лікарі сказали — якби ще годину пролежав на морозі. Ви йому життя врятували!
— Не я врятував, — Валера погладив Рижика. — Це він знайшов вашого сина.
— А що тепер буде? — Світлана Петрівна злякано озирнулася на двері. — Серьога ж не заспокоїться. Дільничний каже — доказів немає, показання однієї дитини не враховуються.
— Буде все добре, — пообіцяв Валера, хоча сам не знав як.
Уночі він довго не міг заснути. У голові крутилися думки — що робити? Як захистити хлопчиська? І не тільки його — скільки ще дітей у районі терплять знущання цієї банди?
Вранці рішення прийшло само собою.
Валера надів свою стару армійську форму — ту саму, парадну, з орденами. Дістав із шафи медалі. Подивився в дзеркало — солдат як солдат. Нехай і немолодий.
— Ходімо, Рижику. Нам із тобою є діло.
Серьогина банда, як завжди, «чергувала» біля магазину. Побачивши Валеру, що наближався, захихотіли.
— О! Дідусь на парад зібрався! — заволав один із пацанів. — Дивіться, який геройський!
Серьога встав із лавки, всміхнувся:
— А ну, відставний, топай звідси. Твій час минув.
— Мій час тільки починається, — спокійно відповів Валера, підходячи ближче.
— Чого ти забув тут у цьому прикиді?
— Служити Батьківщині. Захищати слабких від таких, як ти.
Серьога зареготав:
— Ти що, старий, з дуба впав? Яка Батьківщина? Які слабкі?
— Андрій Мішин — пам’ятаєш такого?
Усмішка сповзла з обличчя Серьоги.
— А чого я маю пам’ятати всяких лохів?
— Маєш. Тому що це остання дитина в районі, яка постраждала від твоїх рук.
— Ти мені погрожуєш, діду?
— Попереджаю.
Серьога ступив крок назустріч. У руці блиснула заточка.
— Зараз я тобі покажу, хто тут головний!
Валера не відступив ані на сантиметр. Роки минули, але армійська виучка залишилася.
— Головний тут закон.
— Який ще закон? — Серьога розмахував заточкою. — Тебе хтось призначив?
— Мене призначила совість.
І тут сталося те, чого ніхто не очікував.
Рижик, який увесь цей час тихо сидів поряд, раптом встав. Шерсть на загривку піднялася дибки. З горла вирвалося грізне гарчання.
— А твоя псина, — почав було Серьога.
— Мій собака воював, — перебив його Валера. — В Афганістані. Мінно-розшукова служба. Він бандитів нутром чує.
Це було неправдою — Рижик усього лише дворняга. Але говорив Валера так переконливо, що повірили всі. Навіть сам Рижик повірив — випростався, грізно вищирився.
— Він двадцять бойовиків знайшов. І всіх живими взяв, — продовжував Валера. — А ти як думаєш — зможе він із одним наркошею впоратися?
Серьога поп’ятився. Пацани за його спиною теж завмерли.
— Слухай мене уважно, — Валера ступив крок уперед. — Від сьогодні в цьому районі безпечно. Кожного дня я обходитиму всі двори. І мій собака шукатиме хуліганів. І тоді…
Він не договорив. Але всі зрозуміли.
— Ти мене залякати вирішив? — Серьога спробував повернути собі колишню зухвалість. — Та я одним дзвінком…
— Дзвони, — кивнув Валера. — Тільки пам’ятай — у мене зв’язки крутіші за твої будуть. Скількох я в тюрмі знаю. Скільки боржників у мене по життю.
Це теж було неправдою. Але сказано було так, що Серьога повірив.
— Валера Афганець мене звуть, — сказав Валера наостанок. — Запам’ятай. І дітей більше не чіпай.
Він розвернувся й пішов геть. Рижик трусив поруч, гордо піднявши хвіст.
За спиною повисла тиша.
Минуло три дні. Серьога з компанією майже не показувалися в районі.
А Валера справді став щодня обходити двори. І Рижик ішов поруч — важливий, серйозний.
Андрій виписався з лікарні через тиждень. Нога ще боліла, але ходити вже міг. Того ж дня він прийшов до Валері в гості.
— Дядьку Валера, — сказав він, — а можна я буду допомагати вам? — спитав хлопчик. — Ну, з обходами.
— Можна. Тільки з батьками спочатку поговори.
Світлана Петрівна не заперечувала. Вона радше була рада, що син знайшов такий гідний приклад для наслідування.
І тепер щовечора можна було побачити дивну компанію — літній чоловік у військовій формі, хлопчисько і стара руда собака.
Рижик подобався всім. Навіть мами дозволяли дітям його гладити, хоча бачили, що собака дворова. Але було в ньому щось особливе — гідність, чи що.
А Валера розповідав дітям про армію, про справжню дружбу. І вони слухали, затамувавши подих.
Одного вечора, коли вони з Андрієм поверталися з чергового «чергування», хлопчик запитав:
— Дядьку Валера, а ви коли-небудь боялися?
— Боявся, — чесно відповів Валера. — І зараз іноді боюся.
— А чого?
— Що не встигну. Що не вистачить сил.
Андрій погладив собаку:
— А я виросту і буду вам допомагати. І в мене теж буде собака. Така ж розумна.
— Буде, — усміхнувся Валера. — Звичайно буде.
Рижик тільки виляв хвостом.
А в районі його вже знали всі. Говорили: «Це собака Валері Афганця. Вона героїв від покидьків відрізняє».
І Рижик гордо ніс свою службу, знаючи — він більше не просто дворняга. Він — захисник.
