Марія Степанівна зайшла до кімнати ввечері.
Світло було теплим, майже жовтим.
Вона зупинилась на порозі.
Піч стояла нова, біла, з темною плиткою.
— Оце так робота, — сказала вона тихо.
У топці горів вогонь.
Вогонь потріскував спокійно, без поспіху.
Поруч із піччю стояло спальне місце.
Матрас, подушки, тепла ковдра.
— Як у казці, — подумала вона.
На підлозі стояла маленька дерев’яна скамійка.
Поруч лежав плетений кошик.
На стіні висіли дві картини.
Прості, скромні, але доречні.
Марія Степанівна сіла на скамійку.
Вона дивилась на вогонь довго.
— Скільки років я мріяла про таку піч, — сказала вона.
Донька колись обіцяла зробити ремонт.
Обіцяла, та все відкладала.
Цього року нарешті зважилась.
Майстри прийшли рано-вранці.
Робота тривала майже два тижні.
— Головне, щоб тепло було, — казала бабуся майстрам.
Вони кивали, працювали мовчки.
Плитку клали акуратно, рядок за рядком.
Піч виявилась не лише гарною, а й практичною.
Тепло розходилось по всій кімнаті швидко.
— Тепер і взимку не замерзну, — усміхнулась вона.
Донька приїхала подивитись результат.
— Мамо, як тобі? — спитала вона.
— Дуже добре, доню, дуже добре.
— А спати тут зручно?
— Зручніше, ніж раніше, навіть матрас новий.
Внуки теж приїхали на вихідні.
Вони стрибали біля печі, сміялись.
— Бабусю, а можна тут спати? — спитав онук.
— Можна, тільки обережно з вогнем.
— А картини ти сама вибирала?
— Сама, давно ще купувала.
Кошик теж був старий, батьків ще.
Вона берегла його роками.
Скамійку зробив сусід, майстер на всі руки.
— Дешево і просто, зате надійно, — казав він.
Марія Степанівна цінувала просту красу.
Нічого зайвого, усе до ладу.
Вечорами вона сиділа тут годинами.
Дивилась на вогонь, думала про своє.
— Ось і дожила до теплого будинку, — казала вона сама собі.
Онука якось спитала:
— Бабусю, а скільки балів ти даси ремонту?
— Десять, доню, без жодних сумнівів.
Дім став теплішим не лише від печі.