Марія Степанівна побачила фото випадково.
Невістка показала телефон за вечірнім чаєм.
«Дивіться, яка краса», — сказала вона.
На екрані була троянда з металу.
Темні лепестки, а всередині вогонь.
Світилося ніби розжарене залізо.
«Хто таке робить?» — спитала Марія Степанівна.
«Коваль один, у майстерні», — відповіла невістка.
Квітка стояла на сірій поверхні.
Фон темний, нічого зайвого.
Світло йшло саме з середини лепестків.
Ніби троянда дихала вогнем.
Марія Степанівна довго дивилась на знімок.
Згадала бабусин сад із трояндами.
Там теж були темні й червоні кольори.
Але ці пелюстки — із металу.
Тверді, важкі, а світяться живим теплом.
«Як це роблять?» — запитала вона.
«Кування і підсвітка всередині», — пояснила невістка.
«Майстер довго працював над формою».
Марія Степанівна кивнула.
Робота вимагає терпіння, це вона знала.
Руки коваля формують метал вогнем.
Потім вогонь ховають усередину квітки.
Виходить символ — крихкість і сила разом.
«Він просить підтримки», — додала невістка.
«Пише, що важко без замовлень».
Марія Степанівна задумалась.
Чи варто допомогти незнайомій людині?
«А що він просить конкретно?» — спитала вона.
«Поширити, може замовити», — сказала невістка.
«Просто люди побачать його роботу».
Марія Степанівна подивилась ще раз на фото.
Квітка здавалась живою у темряві.
Ніби вогонь усередині не згасав.
«Красиво зроблено», — мовила вона тихо.
«Видно, що душу вклав».
Невістка усміхнулась у відповідь.
«Люди цінують таке, коли бачать».
«Треба тільки, щоб побачили».
Марія Степанівна попросила показати ще раз.
Світлини не змінювались, троянда світилась.
Тло сіре, зернисте, просте.
Ніяких людей чи тварин у кадрі.
Тільки квітка і спокій навколо.
«Настрій якийсь задумливий», — сказала вона.
«Наче дивишся і думаєш про щось своє».
Невістка погодилась мовчки.
Марія Степанівна попросила зберегти фото.
Хотіла показати сусідці завтра.
Може, й сусідка захоче підтримати майстра.
Коваль заслуговує на увагу.