Марія Степанівна сиділа на кухні і пила чай.
На столі лежав телефон з відкритою фотографією.
На знімку — жіночі ноги у в’язаних сапожках сиреневого кольору.
Взуття прикрашене білими квітами і бусинами.
Ноги стояли на круглому зеленому коврику, схожому на траву.
— Ручна робота, — написала подруга в підпису.
— Оцініть від одного до десяти, — просила вона.
Марія Степанівна усміхнулась і відклала чашку.
Їй одразу стало тепло на душі.
Такі сапожки нагадали їй молодість.
Тоді теж в’язали все своїми руками.
І взуття, і шапки, і навіть рукавички для дітей.
— Яка краса, — подумала вона вголос.
Фотографія була проста, без зайвого.
На задньому плані — трохи світлих меблів.
Освітлення денне, рівномірне, спокійне.
Обличчя людини на фото не видно.
Тільки голені й стопи, нічого більше.
Та це й не головне було.
Головне — самі сапожки, їхня краса.
Марія Степанівна подзвонила подрузі Галині.
— Бачила фото? — запитала вона.
— Яке саме, про сапожки? — відповіла Галина.
— Так, сиреневі, з квітами.
— Бачила, дуже гарні, — сказала Галина.
— Хто ж таке в’яже зараз? — здивувалась Марія Степанівна.
— Майстрині є, онука моя казала.
— І скільки коштує таке диво?
— Кажуть, недешево, але варто.
Марія Степанівна задумалась на хвилину.
— А я б хотіла такі собі, — зізналась вона.
— То напиши майстрині, замовить, — порадила Галина.
— Може, і напишу, чому ні.
Розмова тривала ще кілька хвилин.
Обговорювали колір, квіти, бусини.
Потім перейшли на інші теми.
Та думка про сапожки не йшла з голови.
Увечері Марія Степанівна знову відкрила фото.
Вирішила поставити оцінку в коментарях.
Написала просто: “Десять з десяти”.
Під фото вже було багато схожих оцінок.
Люди хвалили майстерність і смак.
Хтось питав ціну, хтось — адресу майстрині.
Марія Степанівна подумала про внучку.
Їй теж сподобалось би таке взуття.
Вирішила показати фото завтра.
Може, і собі замовить такі самі.
Проста фотографія принесла стільки радості.
Іноді дрібниці важливіші, ніж здається.
Ручна робота завжди зігріває душу.