Київ, серпень, спека така, що асфальт на Хрещатику плавиться під підошвами. У квартирі на Подолі, у старій кімнаті з високою стелею й вентилятором, який гуде, наче застряглий у ньому джміль, лежить на дивані Галина Миколаївна і стогне так, ніби це остання її година.
— Петрику, мені зле, — каже вона чоловікові. — Дуже зле.
Петро Олександрович, шістдесят два роки, тридцять шість із них у шлюбі з цією жінкою, відкладає газету «Київські відомості» й дивиться на дружину з тією особливою пильністю людини, яка вже вивчила всі різновиди її «зле» напам'ять.
— Викликати «швидку»? — питає він, хоч сам не вірить у це ні на секунду.
— Яка «швидка», Петрику! Лікарі нічого не тямлять!
От тут він міг би посперечатися — все-таки медицина не стоїть на місці, є нові препарати, є кардіологи, які закінчували не абищо, а медичний університет. Але сперечатися немає сенсу. Попереду — бій, і сили треба берегти.
— То що робити, Галю? — питає він обережно.
— Терпіти, — відповідає вона голосом людини, якій лишилося максимум сорок хвилин життя.
Це вже серйозний сигнал. Петро Олександрович знає таке «терпіти» тільки в одному контексті — коли треба їхати до тітки Риви на Троєщину.
Тітка Рива — це окрема категорія людей, для яких у Києві здавна існувало влучне слово. Не скажеш прямо, що вона зла чи нестерпна — скажеш коротко: «отака». І всі одразу розуміють, про кого йдеться і що на них чекає.
Її бояться в родині з тих самих причин, з яких боялись завжди: вона старша, вона перша, вона пам'ятає всіх покійних і всі борги, і про кожного знає таке, чого краще не чути на весіллі чи на поминках. Мати Галини, ще жива на той час, коли Петро тільки прийшов у цю родину, сказала йому просто: «Тітку Риву треба відвідувати. Так заведено, і крапка». І тридцять шість років ця крапка стояла міцніше за будь-яку домовленість.
— Може, тролейбусом доїдемо до Гідропарку, подихаєш повітрям? — робить Петро останню спробу відкупитися малою жертвою. Жертва, до речі, суто символічна — грошима в родині завідує сама Галина Миколаївна, до останньої копійки.
— Петрику, я не дійду навіть до під'їзду!
— Тоді, може, доведеться їхати на Берковецьке, провідати могилку? — жахається він уже не на жарт і переходить у контрнаступ. — Знаєш, Галю, у мене теж щось тиск скаче.
Це вже відкритий бунт. Щоб придушити його одразу, Галина Миколаївна починає помирати остаточно.
— Ой, Петрику, мені зовсім зле… здається, я…
І вона безсило падає на подушку. У таких випадках належить принести склянку води й накрапати двадцять крапель корвалолу в чарку з-під вишнівки. Петро приносить. Дружина п'ює тремтячою рукою, і за законом жанру за кілька хвилин їй має стати легше й захочеться попрощатися з коханою тіткою — тим паче, що річний візит до неї, за неписаним законом київських родин, є обов'язковим, хоч сама Галина Миколаївна ненавидить цю жінку не менше за чоловіка.
Тітка Рива за все своє довге життя не сказала жодного щирого компліменту. У неї були очі гадюки й посмішка янгола.
— Дитинко, — казала вона племінниці, — ти так змарніла! Ще гірше, ніж торік… — маючи на увазі, що Галина давно не з'являлась, а отже, зміни виявилися просто разючими.
Петру теж діставалося.
— Петрику, ця сорочка вам так личить, як мені зашморг на шиї!
— Так це ж ви мені її на день народження подарували! — не втримувався він від задоволення.
— Ой, як швидко летить час, — анітрохи не бентежилась тітка. — Торік вона тобі личила. А зараз і мода змінилася, і ти сам подурнів. П'єш, мабуть.
Далі по колу йшли інші жертви застілля. Родичку Фіру запитували, чи не завелися в неї глисти, бо надто схудла. У сусідки цікавились, чому яблука червиві, а огірки — «схожі на щось, знайдене на смітнику». Сама тітка Рива на стіл не ставила нічого, крім блідого чаю кольору того, що зазвичай носять в аналіз до поліклініки — про що вона теж любила поговорити прямо під час трапези.
А для Петра був окремий, щорічний, незмінний ритуал.
— Петрику! Ти вже став директором автосервісу?
— Ні, — терпляче відповідав він.
— А, може, головним механіком? Теж ні? Тоді, може, старшим майстром? Знову ні? То хто ж ти такий? Простий слюсар? Ох, не пощастило нашій Галині! Стільки років жити з чоловіком без жодної посади. Ви хоч не голодуєте? Босими не ходите? А то я дивлюся — на Галині та сама сукня, що й позаторік. Петрику, і тобі не соромно?
Галина стискала тоді під столом його пальці й шепотіла: «Потерпи, Петрику, вона стара, їй недовго вже лишилося» — так вона казала і десять років тому, і п'ять, і торік, і щоразу після цих слів вони обоє чомусь почувалися винними, ніби справді щось їй заборгували, хоч жоден із них не міг би пояснити, що саме.
І от, майже виграна тіткою Ривою битва за вимушений візит, у ту саму мить обертається несподіванкою. Галина Миколаївна, згадавши всі ці розмови наперед, раптом сідає на дивані рівно, здоровим голосом, наче й не помирала хвилину тому.
— Петрику, — каже вона твердо. — А поїхали ми справді до Дніпра. Тільки не на Труханів. На Оболонську набережну, там зараз літня естрада нова, концерт має бути.
Петро Олександрович, приголомшений таким щастям, миттю лякається за дружину.
— Галю, тітка тобі цього не подарує!
— А мені начхати, — вимовляє вона з упевненістю, якої в її голосі не було років, мабуть, п'ятнадцять.
— Вона ж проклинатиме нас на кожному розі!
— Ха, а хіба вона й так цього не робить?
Галина Миколаївна встає з дивана так легко, ніби хвилину тому не збиралася вмирати, і йде до телефону — старого, дискового, який залишився ще від її матері й досі працює справніше за будь-який сучасний. Але телефон випереджає її — заходиться довгим, різким дзвінком.
І вона вже знає, хто це.
— Галино! У вас грошей на тролейбус немає, щоб стару тітку провідати?
— Гроші на тролейбус у нас є, — відповідає Галина Миколаївна спокійно. — Тільки бажання пертися туди, куди нам не хочеться, немає жодного.
— Що ти кажеш? Що ти таке кажеш?! — заходиться тітка Рива, відчуваючи, як хитається весь її світ, збудований на пануванні над родичами. — Як ти смієш? Та я про тебе й твого чоловіка зараз таке розповім усьому дому…
— А мені начхати, — каже Галина Миколаївна і кладе слухавку на важіль.
Вона дивиться на Петра переможно. Він дивиться на неї із захопленням, у якому змішалися і подив, і тридцять шість років спільного життя.
Але цим дзвінком історія не закінчується — тітка Рива за годину передзвонює вдруге, вже плаксивим голосом, погрожуючи, що позбавить спадщини, викреслить із заповіту стареньку однокімнатну на Троєщині, яку обіцяла лишити «за поведінку». І тут Галина Миколаївна нарешті визнає вголос те, що роками не наважувалась навіть подумати: усі ці тридцять шість років вона терпіла не заради квартири — квартира була лише зручним приводом мовчати, а насправді терпіла зі страху, звичного ще з материних настанов, і з сорому перед роднею, який тепер здається їй смішним і дрібним.
— Тітонько, а мені та квартира ваша ніколи насправді не була потрібна, — каже вона. — Ми з Петром давно самі збираємо на іпотеку, беремо двокімнатну в новобудові на Осокорках, нам лишилось відкладати ще трохи, накопичували одинадцять років. Я тридцять шість років боялася вас образити не через квартиру, тітонько. Просто боялася. А тепер — все, годі. Живіть довго й самі у своїх стінах.
На тому кінці — тиша, довга, як черга в банку перед закриттям.
Петро Олександрович дістає з шафи стару валізку — жовту, з металевими кутами, ще радянську, куплену на весілля тридцять шість років тому — і кладе туди рушник, купальник дружини та пляшку холодного узвару з холодильника. Вони виходять із квартири, замикають двері на два оберти, і йдуть до зупинки тролейбуса № 16 — того, що прямісінько до Оболоні.
Вентилятор у порожній кімнаті ще довго крутиться, ганяючи туди-сюди нагріте серпневе повітря, а телефон на важільці мовчить — уперше за багато років саме тоді, коли мав би дзвонити.
