**Дневник Микити**
Сьогодні знову було те саме. Тільки свято почалося, а тітка Віра вже нишпорила очима по столу, вишукуючи, що б узяти. Я дивився, як вона витягає з сумки свої пластикові банки, і ледве стримувався, щоб не вибухнути.
— А що тут у вас лишилося? Мені треба Оксану нагодувати! — вона говорила з тією жадібною тривогою, яка мене завжди дратувала.
На тарілці ще лежало кілька шматків м’яса, стояли салати й майже цілий пиріг. Гості навіть чаю не пили, а вона вже тяглася до їжі.
— Тітко Віро, зачекайте бодай до кінця, — нагадав я. — Ми ще не вечеряли.
— Та я вам не заважаю, пийте свій чай. Я потроху візьму, щоб Оксана після роботи поїла. Вона сьогодні до дев’ятої, бідна, навіть вечерю не встигне приготувати.
Оксані було двадцять дев’ять. Вона жила окремо й добре заробляла, але тітка завжди робила з неї безпорадну дитину.
Батько посунув блюдо до гостей.
— Люди ще їдять. Коли всі розійдуться, тоді й подивимося, що лишиться.
— Володю, тобі шматка м’яса шкода? — обурилася тітка.
Я помітив, як мама відвела погляд. Юлія Сергіївна завжди намагалася не помічати звичок молодшої сестри. Варто було комусь обуритися, вона відразу просила не скупитися.
Так було майже на кожному сімейному святі. Тітка приходила з дешевою коробкою цукерок або зовсім з порожніми руками, першою сідала за стіл, вибирала найкращі шматки, а після вечері діставала контейнери.
Одного разу вона потягла половину пирога ще до того, як ми встигли його нарізати. Іншим разом зажадала запакувати чотири порції гарячого — мовляв, Оксані хочеться пригостити подруг.
Батько тоді дуже розлютився, але мама потягла його на кухню.
— Володю, не починай при гостях, заради бога! Віра образиться, знову місяць не дзвонитиме.
— Та хай хоч рік мовчить! Чому ми повинні годувати ще й її дорослу дівчину?
— Ой, та гаразд, усе одно їжа залишиться! Жаль, чи що? Хай бере.
Я мовчав лише заради матері. Молодший брат Артем теж намагався не лізти, хоч після кожного застілля бурчав, що тітка забирає в сумку більше, ніж з’їдають три гості разом.
Наближалося мамине шістдесятиріччя. Я вирішив подарувати їй щось варте — збирав кілька місяців. У ювелірному вибрав золоті сережки з акуратним світлим камінням. Артем побачив фото в телефоні й знайшов у каталозі кулон із тієї ж серії.
Коли мама тремтячими пальцями вдягала сережки, Артем підніс кулон. Побачивши, що це комплект, вона зовсім зворушилася, обійняла нас і почала голосити, що ми надто витратилися.
— Ану, дай гляну, — тітка Віра безцеремонно вихопила футляри. Довго розглядала тавро, підколупувала нігтем застібку. — Мабуть, цілий стан вбухали? Камені хоч не скельця?
— Золото це, на бирці все написано, — відрізав я. — Головне, що мамі подобається.
Тітка перевела погляд на сестру, потім усміхнулася до мене:
— Так, Микито. У мене за три місяці ювілей. Чекаю такий самий комплект. Тільки каміння нехай будуть зелені, смарагди. Вони мені підійдуть до очей.
За столом повисла тиша. Я спочатку подумав, що це жарт, але вона крутила в руках чужу коробку.
— З якого дива я повинен купувати вам золото? — спитав я прямо.
— У сенсі «з якого»? Я рідна сестра твоєї матері! Мені теж потрібні дорогі подарунки.
Я подумки прокрутив дитячі свята. Від тітки я зазвичай отримував шкарпетки, кухоль або пачку печива. На повноліття вона взагалі прийшла з порожньою листівкою, а потім попросила відвезти її на інший кінець Києва — бензин тоді обійшовся дорожче за її «вітання».
— Ви мені не мати, — рівно вимовив я. — Подарунки вам нехай ваші близькі вибирають.
— Оксані зараз важко, — миттєво знайшлася тітка. — Я з дівчинки золото вимагати не буду. А ти хлопець при грошах, міг би й пошану виявити до старших.
Мама спробувала згладити кути:
— Віро, ну вистачить жартувати. Давайте краще замовимо чай, торт несуть.
— Та які жарти, Юлю? Матері, значить, золото, а рідну тітку обділив? Чекаю комплект на день народження! Артем теж нехай скидається, раз ви тут усі такі багаті.
Артем відклав виделку:
— З чого раптом ми маємо спонсорувати ваші хотілки?
— З того, що родичі повинні до всіх однаково ставитися! Юлі он і сережки, і кулон! Ну, якщо не хочете дарувати, я тоді кулон заберу! Юлько, тобі й одних сережок вистачить!
Вона потяглася рукою до маминої шиї. Мама відсахнулася. Мене переклинило — усе невдоволення, яке я роками накопичував, виплеснулося.
— Ви зараз серйозно намагаєтеся зняти з мами подарунок? — я перехопив руку тітки. — Ви самі їй хоч раз подарували щось дорожче за кухонні ганчірки?
— Не хами мені! — огризнулася вона. — У мене прибутки інші. І взагалі, головне — це увага!
— Зате чужі гроші ви рахувати майстер. Приходите на кожне свято з порожніми руками, перша набиваєте рота, а потім виносите їжу контейнерами! І вічно прикриваєтеся Оксаною, яка вже доросла жінка й здатна сама купити собі вечерю!
Обличчя тітки пішло плямами. Вона обернулася до сестри:
— Юлю! Ти чуєш, як твій шмаркач зі мною розмовляє? Утихомир його!
Мама розгублено переводила погляд із мене на сестру. Я завмер, чекаючи на звичне: «Микито, ну годі тобі, не зв’язуйся…»
Але тут заговорив батько.
— Микита має рацію, — вагомо сказав він. — Я мовчав лише заради Юлі. Ти ходиш до нас не як до рідні, а як у безплатну їдальню з самовивозом.
— Ах, ось ви як? Змовилися? — Віра повернулася до Артема. — Ти теж зараз почнеш рахувати, скільки шматків я з’їла?
— Можу нагадати, як ви потягли їжу з мого дня народження ще до того, як гості за стіл сіли, — буркнув Артем. — А потім ще губи надули, що вам цілий торт із собою не віддали.
— Невдячні! — верещала тітка. — Юлько, кого ти виростила? Жодної поваги до старших!
Вона різко рвонула до себе сумку, витягла пластикові лотки й почала розлючено згрібати в них нарізку.
— Якщо я вам заважаю, хоч Оксані їду заберу!
Я спокійно підійшов, перехопив контейнер і витрусив ковбасу на блюдо.
— Сьогодні у мами ювілей, а не пункт видачі гуманітарної допомоги. Нічого ви звідси не винесете.
— Віддай! — закричала Віра. — Принизили мене, подарунка позбавили, тепер ще й голодом морите? Поверни м’ясо, його Оксані відклали!
Гості сиділи завмерши, хтось давився сміхом. Я глянув на маму — боявся, що вона розплачеться.
Але вона повільно розстебнула застібку на шиї, акуратно прибрала кулон у коробочку й підвела очі на сестру.
— Знаєш, Віро… Я втомилася. Втомилася кожне свято вираховувати, скільки їжі ти встигла розсунути по кишенях. Втомилася шикати на чоловіка та синів, щоб вони терпіли твої заскоки. Микита має рацію. Ти нашу доброту за слабкість прийняла.
Тітка затнулася.
— Ти… ти їх бік приймаєш? Я ж твоя рідна сестра!
— Вони мені не чужі, Віро. Це мій чоловік та мої діти. Збирай свої речі та йди.
— Так віддайте гаряче для дитини! — уже тихіше, але все ще злісно зажадала тітка.
Батько мовчки дістав телефон, викликав таксі, а потім підсунув до неї пакет.
— Забирай свою сумку й це барахло назад. Решта залишиться на столі.
— Ноги моєї більше у вашій хаті не буде! Скнари! — виплюнула вона, хапаючи речі.
Двері ресторану з гуркотом зачинилися. Мама ще кілька секунд дивилася на вихід, важко зітхнула.
— Мамо, вибач, — тихо сказав я, сідаючи поруч. — Не хотів я псувати тобі свято. Але накипіло.
— Ти нічого не зіпсував, сину, — вона слабко посміхнулася й погладила мене по руці. — Це я наївна була, треба було раніше її на місце поставити.
…За кілька днів тітка з’явилася, як ні в чому не бувало. Я сидів на кухні, коли у мами задзвонив телефон, і з динаміка долинуло голосне:
— Юлю, привіт. У вас там після ювілею їжа залишилася?
Мама заплющила очі, видихнула, але цього разу її голос навіть не здригнувся.
— Віро, навіть якщо й залишилася — тобі я не віддам. У гості прийдеш лише тоді, коли навчишся шанувати господарів, а не розглядати наш дім як безплатний ресторан.
На день народження тітки я просто скинув уранці чергову смс-ку. Жодного золота, зрозуміло, ніхто не відправив. Віра Сергіївна ще довго чекала, коли її покличуть на черговий сімейний сабантуй, але мама просто викреслила її зі списку гостей. І, мабуть, це надовго.
**Висновок для себе:** Навчився, що доброта без меж — це запрошення для нахабства. Іноді треба поставити людину на місце, навіть якщо це рідна тітка. Бо справжня повага не вимірюється гривнями чи шматками м’яса — вона вимірюється тим, чи здатні ми сказати «ні» вчасно.
