Ось тобі перероблена історія з українськими реаліями:
Рудька вигнали. Знову. Вже третій раз за його недовге життя. Та йому, схоже, ніколи не щастило.
Лише рік минув, а він вже змінив три родини. Ну, не то щоб вигнали відразу. Спочатку його передавали з рук у руки. А потім… Потім просто винесли надвір, відійшли від хати, опустили у смітник і швидко пішли. Щоб не знайшов дорогу назад. А він і не намагався.
Він усе зрозумів. Одразу. По виразу обличчя того чоловіка. Дружина дуже засмутилась, коли Рудько подряпав новий шкіряний диван. Дуже дорогий. Вона й вирішила його долю. А чоловік? Що ж чоловік? Він завжди з нею погоджувався.
Взяв під пахву однорічного кота й поніс до смітника у сусідньому дворі.
Рудько навіть не спробував бігти слідом. Навіщо? Він побачив у його очах вирок і зрозумів усе даремно. Хоч би по-людськи попрощався. Погладив, попросив вибачення. А так…
Ніби сміття викинув.
Рудько зітхнув і почав ритися у відходах, знайшовши кілька застиглих шматочків курки. Виліз із бака, сів поруч із великим зеленим бачком. Дивився на сонце.
Мружився, але не відвертався. Воно гріло, і йому це подобалося. Це були останні промені літа, осені, зими. Невелике потепління. Лід на його шерсті почав танути.
А всередині він замерзав.
Вечір і ніч були холодними. Після заходу сонця вітер і мороз взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Не знав, куди йти й де ховатися, тому знайшов купу пожухлого листя й зарився в неї. Згорнувся клубком. Спочатку було дуже холодно, він тремтів, але потім…
Потім, коли його шерсть задубіла від вітру з мокрим снігом, йому раптом стало тепліше. Тремтіння пройшло. Якийсь голос у глибині душі шепотів лагідні слова.
Заспокоював, запрошував заплющити очі й забути про всі прикрощі.
“Згорнись ще трохи й спи. Спи, спи, спи…” Він відчував тепло. Воно розливалося по його тілу.
Все так просто. Треба лише здатися і все пройде. Настане спокій. Підуть образи й біль.
Рудько останній раз зітхнув і погодився. Навіщо боротися? Для чого?
Адже завтра його чекає той самий холод, той самий голод. І це жага закрити очі й ніколи більше не відкривати їх.
Ліхтарі на вулиці спалахнули спершу десь далеко. Рудько глянув на них востаннє. Колись він бачив їхнє світло з вікна свого дому. Тепер він останній раз вдивлявся в ці вогники, і його очі спалахнули в темряві.
Цей спалах і привернув увагу маленької рудої дівчинки. Вона йшла додому з татом.
Там… сказала вона. У листі хтось є.
Нема там нікого, буркнув тато, кутаючись у куртку. Ходімо швидше, холодно.
Але дівчинка вже підійшла до купи листя.
Я бачила світло.
Світло? У купі листя? здивувався тато. Не може бути.
Але вона вже розгрібала верхній шар і знайшла його. Рудий кіт.
Тату! скрикнула вона. Ось він!
Хто він?
Він живий! дівчинка намагалася підняти закоченіле тіло.
Залиш його, сказав тато. Він уже мертвий.
Ні! заперечила вона. Він живий! Я бачила світло в його очах!
Світло в очах кота? знизав плечима тато.
Він підійшов ближче, взяв кота на руки, намагаючись відчути серцебиття.
А Рудьку так хотілося спати. Так сильно. Тепло обіймало його, а голос усередині шепотів:
“Спи, спи, спи…”
Але цей тоненький голосок не вгавав:
Світло в його очах!
“Чого вони хочуть? Чому не дають спокійно заснути?”
Він ледве розплющив очі.
Бачиш?! скрикнула дівчинка. Світло!
Тато здивовано подивився, потім зняв куртку й загорнув його.
Пішли додому.
Дівчинка бігла поруч, приговорюючи:
Швидше, тату, йому ж холодно!
Вони зникли у підїзді, а потім у вікні пятого поверху засвітилось світло.
Рудька купали у теплій воді, поили молоком. А дівчинка все шепотіла:
Тільки не вмирай…
Лід на його шерсті розтанув. І в душі теж.
Великий рудий кіт дивився, як тато й донька піклуються про нього. Тепер йому справді було тепло. Не від батареї від маленького серця.
А зовні стояв Він. Той, хто інколи приходить на допомогу. Дивився на вікна пятого поверху й говорив:
Все, що можу…
Потім додав:
Світло бачать не всі. І не всі, хто бачить, можуть його втримати.
А Рудько, дивлячись на рудоволосу дівчинку, не думав про велич людей. Він думав про своє.
Він бачив світло. Світло в її очах.
