Марія смажила деруни, коли на кухню зайшов чоловік.
Маріє, треба поговорити, рішуче сказав Богдан.
Говори, кинула жінка, не відриваючись від сковорідки.
Може, сядеш, слухатимеш як людина? у голосі Богдана промайнуло роздратування.
Якщо сяду деруни згорять, відповіла дружина. Ну, що там у тебе такого важливого?
Я Богдан запнувся, мов слова застрягли в горлі. Я зустрів іншу. Піду від тебе.
Вітаю. Щиро рада за тебе! спокійно сказала Марія.
Що?! очі чоловіка стали круглі, як вареники. Як це вітаю?!
Але Богдан навіть не уявляв, що в цю мить задумала Марія.
Серйозно? подруга аж підскочила на стільці. Як ти взагалі на таке наважилася?! Це ж це ж за межами здорового глузду!
За межами чого? Розуміння чи твоєї скромності?
Ну, знаєш як на це дивитися.
Дивись як хочеш, усміхнулася Марія. Головне результат. А він у мене чудовий.
Все одно, насупилася подруга. Наслідки будуть
Не накаркуй! перебила Марія. Коли будуть тоді й бідуватимемо. А зараз у мене свято! Так що не псуй настрій.
Подруга ображено подивилася у вікно, немов там раптом зявився щось цікавіше.
Все почалося того вечора, коли Богдан, повернувшись з роботи, сказав, намагаючись звучати впевнено:
Нам треба поговорити
Марія відчула, як щось стиснулося у грудях. Вона чекала цього. І ось початок.
Говори, кинула вона, перевертаючи деруни.
Може, сядеш, слухатимеш нормально? у голосі Богдана пролунало нетерпіння. Чи мені з твоєю спиною розмовляти?
Сидіти ніколи, спокійно відповіла Марія. Зараз Тарасик прокинеться і почнеться: «Мама, це», «Мама, те». Так що давай до справи. Що там у тебе?
Я Богдан заїкався, мов першокласник на випускному. Я зустрів іншу.
І? Марія навіть не повернулася. Що далі?
Та вимкни ти цю плиту! вибухнув Богдан. Ти чуєш, що я кажу?! Я кохаю іншу!
Чую, Марія нарешті глянула на нього. Вітаю.
Що?! Богдан аж відступив. Він очікував усього сліз, істерики, але не такого.
Тихіше, дітей розбудиш, Марія лишалася спокійною.
Ти знала? видихнув він.
Не знала. Але здогадувалася.
Як?!
Ой, Богдане вона похитала головою. Ти ж не дурніший за місячний борщ. Якби я запізнювалася з роботи, ховала телефон, шукала причини спати окремо ти б не помітив?
Чому мовчала?
Бо пропозицію мені робив ти. І руйнувати сімю теж тобі.
Далі пішло так, як і очікувалося. Богдан запропонував «справедливий» поділ: він залишається у трикімнатній квартирі з іпотекою, а Марія з дітьми їде до її старої однокімнатки.
Ну так, він пояснив, немов це було очевидно. Ти ж іпотеку не потягнеш.
Марія лише посміхнулася.
Не поспішай. Ось моя умова: ти залишаєшся з сином. Я забираю дочку.
Богдан аж підстрибнув.
Як це поділити дітей?!
А як інакше? Марія звела брови. Ти ж хочеш бути справедливим? Ось тобі син, про якого ти так мріяв. А мені дочка.
Він бурчав, радився з ріднею, з коханою (яка вже уявляла себе господинею трикімнатної), але зрештою погодився.
А потім почався пекло.
Тарасик не хотів їсти страви нової «мами», волав по ночах, а в садочку влаштовував такі істерики, що Богдан постійно запізнювався на роботу. Кохана швидко зрозуміла, що дитина це не аксесуар, і зникла.
Через три місяці Богдан, змучений і знесилений, зателефонував Марії:
Забери його. Будь ласка.
Вона приїхала. Подивилася на нього змореного, з потьмаренілими очима і ледве стримала посмішку.
Ну що, Богдане? Важко виявилося?
Відьмо прошепотів він, але потім зітхнув. Оформлю квартиру на тебе. Забирай усіх. Платитиму іпотеку. Аліменти на обох.
Тепер родичі й знайомі співчувають Богдану. Мовляв, бідна людина, а Марія безсердечна, що дитину не пожалувала.
А вона лише посміхається.
І ні про що не шкодує.
