Давним-давно Іван вирушив у село під Харковом, щоб провідати свою рідну тітку. У нього в селі вже нікого не залишилося батьків давно не стало, а інші родичі розїхались хто куди, була тільки тітка Анастасія.
Він підійшов до знайомої хати, привітно скрипнув хвірткою, і на обійсті його зустріла сама Анастасія.
Чому не подзвонив, не попередив? запитала вона з легким докором, але одразу обійняла племінника. А жінка твоя, Глафіра, з дітьми не приїхали?
Ні, у них не вийшло, залишилися в Харкові, відповів Іван.
Тітка жваво накрила стіл, пригостила домашнім борщем і варениками, а після обіду поділилася новиною:
Ось що я у скрині знайшла в коморі, подивись, з цими словами Анастасія простягнула Івану пожовклий аркуш.
Іван розгорнув листок, прочитав, і на обличчі проступила тінь здивування та тривоги.
Ти не нервуй, лагідно заспокоїла його Анастасія. Того вже років минуло багато, може й немає там правди. Сам подумай, виростив двох дітей і що, вітер їх приніс чи хто?
І того вечора Іван залишився ночувати у тітки. Але сон його не брав. Усе прокручував у голові рядки із документа: начебто після важкої дитячої хвороби лікарі колись написали, що дітей у нього бути не може. Іван про те навіть не здогадувався висновок видали його матері, якій він тепер ніколи не міг нічого запитати.
«Може, помилка, міркував Іван. Як же так: я ростив і виховував власних дітей, не чужих же Та й довіряю своїй Глафірі».
Мати померла, коли Іванові було років десять, невдовзі батько привів у дім іншу жінку. Тоді хлопчина часто гостював у тітки Анастасії, молодшої сестри його мами, і з часом вона стала для нього другою матірю.
Після служби Іван не захотів повертатися у село: по-перше, роботи не було, по-друге, з батьком вони стали чужими. Влаштувавшись водієм в Харкові, Іван знімав кімнату у гуртожитку. Коли набрався досвіду, став далекобійником і, згодом, заробив на власне житло.
Саме тоді в його житті зявилась Глафіра познайомились, закохались, і ще до весілля вона повідомила, що чекає дитину. Родина зростала: спершу донька, а через три роки народився син. До сорока Іван залишив великі дороги, відкрив власну фірму вантажних перевезень, і поступово бізнес пішов угору, приносив стабільний прибуток у гривнях.
Після візиту до тітки Іван подався у Київ, де пройшов обстеження результат лише підтвердив давній висновок: дітей у нього бути не могло. Додому він повернувся в розгубленості.
Іване, приїхав! зраділа Глафіра, вечерятимеш?
Ні, коротко відповів чоловік і поклав на стіл медичний документ.
Що це таке? розгубилась жінка.
Це довідка, глухо мовив Іван, що за висновком лікарів у мене в житті дітей бути не могло.
Глафіра сіла, обхопивши голову руками.
Іване, не може бути, тихо сказала вона. Це якась помилка.
Досить, перебив Іван, якщо ще раз збрешеш, більше мене не побачиш.
Після короткої паузи Глафіра зітхнула і почала розповідь. Виявилося, що у школі за нею довго упадав однокласник. Після навчання вони недовго зустрічалися, але того хлопця скоро потягло до іншої. Саме тоді й зявився Іван. Глафіра вже підозрювала, що вагітна, і не знала напевно, від кого дитина. Злякалася розмов з батьками, тож шлюб з Іваном став її порятунком.
З першою дитиною все зрозуміло, сказав Іван. А як же наш син?
Очі Глафіри наповнилися сльозами.
Тоді ти був у рейсі. Я випадково зустріла свого першого коханого він запросив мене провести разом вечір. Я піддалася спокусі, але після того так і не бачила його більше. Цього не можу пробачити самій собі. Ти ж для мене завжди був справжньою любовю
Коли її слова стихли, Іван довго мовчав, утупившись у скатертину.
Іване, не залишай мене, благала жінка, я не витримаю без тебе.
Не можу тебе зараз бачити, глухо сказав Іван, і вийшов, залишивши дружину в сльозах.
Протягом наступних днів Іван тільки жив роботою, а на вихідні вирушив знову до тітки Анастасії, шукаючи в цьому порятунок від думок і самотності. Вночі він не знаходив місця.
Все життя коту під хвіст, гірко думав, а за що? Як же тепер жити далі?
Проте вранці відчув сумніви.
А якщо б я дізнався про це після армії, не зважився б ніколи на сімю ніхто б не назвав мене татом, так і не пізнав би радості батьківства. Скільки щасливих моментів подарували мені діти. Саме моє незнання зробило мене щасливим
У неділю приїхали діти. Донька з порогу запитала:
Тату, чому ти від нас віддалився? Щось сталось з мамою, що ти нас уникаєш?
Доню, я вас люблю як і раніше. З мамою просто великі труднощі.
Тату, повернися додому! Мама день і ніч плаче, я боюсь за її здоровя, додав син.
А ще, тату, скоро ти станеш дідусем, тихо мовила донька, і очі її засяяли.
Іван міцно обійняв дочку:
Оце справжня радість!
Ми без тебе не поїдемо, сказав син, годі сваритись. Хіба можна, проживши стільки років, отак усе розбити?
Іван усміхнувся:
Ладно, вмовили, їдемо додому
Спогади про той час зберігаються й донині, як нагадування: іноді незнання то теж дарунок долі, а любов і підтримка дітей повертають віру в себе та майбутнє.
