Валентина спішила на роботу крізь ранковий Київ, коли раптом згадала забула вдома мобільний. Відчай охопив її, і вона, кваплячись, повернулася у стару «хрущовку» на Прорізній. Натиснула кнопку ліфта, двері важко зітхнули, і вона піднялася, але… На восьмому поверсі механізм різко зупинився. Метал скрипів, тиша всередині давила на свідомість. Валентина стояла, затамувавши подих, ловлячи кожен звук, сподіваючись на допомогу.
Раптом крізь тонкі двері до неї прорвалися голоси. Валентина завмерла. Вона відразу впізнала голос свого чоловіка Григорія.
Любимая моя, м’яко говорив він, как я соскучился. Жду-не дождусь, когда мы сможем побыть вдвоем… його слова розтанули в повітрі, від них щеміло серце.
Сегодня вечером и встретимся, тихо відгукнулася жіночий голос, що належав Інессі з сорокової квартири.
Твой Валера опять в ночную? перепитав Григорій, нервуючи.
Да, всю неделю он работает ночью, шепотіла Інна, уходит в половине десятого и возвращается к утру… Нам нужно поторопиться, он скоро будет.
Поки вони стояли біля зачинених дверей ліфта, Григорій дякував коханці за всі ті миті радості, що змогли вкрасти, і валив слова подяки, з якими в її серці гнів зростав. Вона дослухалася, бо почувши і своє імя, остаточно переконалася її зрадили. А він же завжди на восьмий ходив «подихати свіжим повітрям»…
Валентина стиснула кулаки: «Ось воно як! Ти не просто гуляєш вечорами Ось куди подівалась твоя порядність, Гриша Добре, тепер погуляєш, запамятаєш це на все життя!»
За декілька хвилин прийшли майстри й визволили Валентину з полону ліфта. Але тепер у неї для Григорія був свій план
Наближалася десята вечора. Григорій як завжди надягнув плащ і збирався на свою «прогулянку».
Валя, я часок прогуляюсь, з удаваною звичністю сказав він.
Да на улице же дождь идёт, суворо сказала Валентина, з холодом у словах.
Ну и что? ухильно відповів Григорій. Вышел на балкон, воздухом подышал бы. Зачем куда-то идти?
На балконе не походишь. Мне двигаться надо, для сердца полезно, понимаешь? він уже нервував.
Ладно, бери зонтик, но не задерживайся, нарешті кинула вона, і гнівно вдарила дверима за його спиною.
Минуло лише півгодини і ось Григорій зявився знову під дверима, весь розгублений.
Валентина відкрила двері на ланцюжку:
А где зонтик? И почему ты до сих пор не переодет, где твой плащ, костюм, туфли?
Меня на улице парни остановили! Представляешь, все забрали Ну пусти меня, холодно же!
Я собрала твои вещи, Гриша. Они у мусоропровода. Передавай привет Инне.
Какой Инне?
С восьмого этажа. Ты хорошо прогулялся, теперь к ней ступай.
Двері зачинилися з глухим відлунням, залишаючи Григорія в шоковій тиші підїзду. Валентина увімкнула телевізор, вмостилася на дивані й подумала: «Хорошо, что наши сыновья уже выросли и живут отдельно. Не увидели бы этот стыд…»
Дрижачи від холоду, Григорій прибіг до сміттєпроводу, знайшов валізу з речами, швидко переодягнувся. Вийшов на вулицю. Озирнувся і вирішив: викличу таксі, поїду к матери.
Тут згадав телефон залишився у квартирі коханки. Зникле спокій. Повернувся, щоб попросити телефон у дружини та застряг у ліфті, як і Валентина до того. Житловий кооператив того вечора раптом вимкнув електроенергію. Доля вирішила посміятися з нього.
Коли, нарешті, світло дали, Валентина давно вже пішла на роботу. Ключів у нього не було.
Йдучи сходами вниз, він раптом зустрів Інну з валізою.
У тебя мой телефон? з надломом спитав Гриша.
Да и твои вещи тоже, зніяковіло відповіла вона.
Ну хоть что-то хорошее.
Вони мовчки спустилися ліфтом. Таксі, викликані у нічний Київ, розвезли їх у різні боки і, здається, назавжди.
