Це дитина Ігоря…
Ця історія сталася зовсім недавно в Києві, на лівому березі Дніпра, у пристойній двокімнатній квартирі на четвертому поверсі десятиповерхового будинку. Жила там молода працююча пенсіонерка, самотня жінка на імя Оксана.
Життя її було однотонне: пенсія в гривнях, підробіток, подружки, поїздки у Фастів до онуків і доповідь мамі про кожен вихід у магазин. Той день не обіцяв нічого такого вже екстраординарного.
Зранку Оксана зателефонувала мамі (та мешкала на пятому поверсі без ліфта), поцікавилась її самопочуттям. Все стабільно: треба до мами, продукти купити, сміття винести. Ну і груш купити того року були гарні, цього начебто гірші, але мама все одно просить.
Оксана працювала черговою у приватній клініці відповідала на дзвінки, записувала клієнтів. Вихідний був рідкісним явищем, але сьогодні саме він. Тому й вирішила: піти до мами, але спочатку хоч нафарбуватися, бо на жінку після шістдесяти треба дивитися з шаною, особливо якщо гуси лише навколо очей, а щоки трохи, зовсім трохи осунулись.
Сміття у прихожій, помада в руках, ділянка дзеркала, де все ще можна зробити гарний селфі Тут у двері задзвонили. У підїзді був домофон, але, мабуть, знову тьотя Люба сусідка вона, як завжди, з ранку носиться по квартирах із чутками, мов бджола на мед.
Але цього разу перед дверима стояла не Люба, і не Марія Іванівна з верхнього поверху, а струнка дівчина в джинсах, смугастій футболці, з русим хвостиком, наплічником і, головне, з конвертом у руках. У тому конверті немовля, загорнуте в коричневу ковдру.
Обличчя дівчинки напружене, очі як у студентки на іспиті. Вона наблизилась, всунула згорток прямо Оксані в руки і сказала:
Це вам.
Оксана механічно взяла малу у лівій руці ще й помада, права вже обіймає новонароджену людинку. Глянула вниз переляк. Звірнулася на дівчину, але та вже бігла сходами.
Це дитина Ігоря, а мені ще вчитися долунало знизу.
Двері на першому поверсі гупнули. І все.
Оксана, хвилин п’ять простоявши на сходовій клітці, підозрюючи якийсь жарт від тупих блогерів, повернулася до квартири, поставила біля дзеркала не тільки сміттєвий пакет, а й чужий. Пакет, як виявилося згодом, був теж «якимось».
Коли страх пройшов, Оксана розгорнула ковдру і справді, крихітна дівчинка, в бежевому костюмчику, навіть пустушка у вигляді жабки. До місяця вік, не більше!
Ну що ж ти, малючка, лагідно промовила Оксана, гладячи їй голівку.
У пакеті з речами пляшечка, пачка дитячої суміші, памперси, бодік.
Жінка ще раз визирнула у вікно може, дівчина-студентка вернеться і скаже: «Ой, вибачте, то не вам!» А може, й кричатиме: «Дайте мені мою дитину! Це все випадковість!»
Хвилин через десять дівчинка не на жарт почала репетувати довелося міняти памперс, годувати Весь час у голові крутилось: «Ігор? Який ще Ігор?» У Оксани син був один, звали його Тарас. У нього своя сімя, двоє дітей, живе в Червонограді. Оксана в Києві, чоловік помер ще тоді, коли Тарасу було 15. Ні тобі Ігоря, ні навіть Ігоревича.
Дзвінок.
Ти чого трубку не береш, бурчала мама.
Та тут телевізор, мам.
Не гадь дурниці. Тож у магазині була?
Ні, ще не була.
Мені груш, але не таких, як ти минулого разу брала, а тих, що в передостанній раз.
Все буде, мамо.
Далі малу довелося роздягти, думаючи: дівчинка, схожа на внучку. Ну, може трошки Думки про сина не давали спокою. Чи, може, не Тарас так напарив, може справді якась випадковість. А може, якийсь Ігор з сусіднього підїзду Все-таки в Києві на 10 поверхів стільки квартир
Потрібно було комусь подзвонити. Нагадала подрузі Ларисі:
Лара, у мене таке сталося, ти впадеш! Мені дитину підкинули!
Та ладно, ти що, телевізор дивилася перед сном? пожартувала та й пообіцяла зайти увечері.
Зараз, розважливо подумавши, Оксана вирішила: в поліцію зателефонувати не поспішає. А раптом у сина таки романи. А дітям що, все життя починалося з якогось «це ж не мій»
Весь день доглядала за дівчинкою. Навчилася вже й сповивати не гірше за молодих мам. Згадала, як у книжці радять робити масаж немовлятам. Уже навіть песень співала.
Мама за цей час подзвонила чотири рази: «Агов, ти до мене прийдеш?», «Як нога?», «А груші не забудь!»
А ввечері в гості прибігла Лариса, подивилася на пакет чужий, і одразу вирішила брати бика за роги.
Треба йти по квартирах. В усьому винен якийсь Ігор! Чого ж ти сидиш, Оксана?
У нас тут пятдесят дві квартири, я що, всі двері вибити маю?
Може, у нас нема Ігоря? Але на сусідньому поверсі, точно є молодий чоловік.
Та годі вже, зараз поведемо себе як солідні детективи.
Піднялися до сьомої квартири. Стара-престара жіночка відкрила, позвала сина:
Ігорю, до тебе люди якісь!
Виглянув заспаний програміст-початківець.
З якого дива до мене з дитиною?
Пояснили ситуацію. Ігор засміявся ні дівчат, ні дітей, лише інтернет-звязки та міцна кава. Але запропонував знайти «розшукувану» матір у фейсбуці.
Не вірилось. Повернулись додому і з усією серйозністю готувались до поліції дзвонити, але справа того дня знову дійшла до годування малюка та суміші.
Ближче до ночі Тарас на звязку:
Що, мамо, знайшла пригод на свою голову?… Який Ігор, про що ти говориш?! Я ж у тебе один-єдиний син, імя моє не Ігор!
Висякана й розлючена, Оксана кинула слухавку і вирішила: завтра з ранку робитиме все по закону.
Але зранку дзвінок у двері.
На порозі без шкарпеток, у спортивках і футболці вся в сльозах стояла вчорашня «мама». Якими очима вона дивилась на Оксану у тих очах було все: переляк, надія і глибоке каяття.
Ви не здали мою доньку в поліцію?
Ні, дитино, не здала. Заходь. На дивані твоя дівчинка спить.
Юля, студентка медичного коледжу, зі села біля Коростеня, як виявилося, і маму музику слухала в дитинстві, і сесії складала добре, але життя від неї вже встигло добряче проїхатися катком. Народила від Ігоря, студент-першокурсник переїхав, телефон відключив, адреса невизначена удома знаний як хлопець із сусіднього підїзду у схожій багатоповерхівці, ще й квартира співпадає… Все по-українськи: і драма, і серіал одразу.
Далі все як у кіно. Оксана залишила Юлю з донькою в себе на місяць, бо діватись їй було нікуди. Мамі про Юлю сказали, що це внучка колеги з роботи, яка лишила дитину на годинку. Мама розчулилась (нарешті не розповідаючи про болячки!), та весь час співчувала, дивуючись, як таку малу саму можна лишати. А Оксана тихо сміялась і подумки вже підбирала імя малу таки кортіло називати якось гарно по-українськи.
Зрештою, як і трапляється зазвичай у нашій країні, все владналося. Юля закінчила сесію на відмінно, Оксана влаштувала знайому в коледж друзями на підмогу на підстанцію швидкої як підмінну сестру. Мама Оксани слухала медичні доводи Юлі без жодних заперечень.
А Ігор (той з сьомої квартири) нарешті погодився, що без молодої медсестри йому добре не буде: хоч у чистоті ходить, хоч укол не промахне.
Що ж до маленької Елі (бо саме так звали манюню), то вона залишалась із мамою в новій, трохи більшій родині. В Оксани вдома ніколи не було так людно, але й не було такого відчуття родинного тепла.
Таким і має бути фінал у київській історії: знайдене щастя, нові знайомі й відчуття, що ще не все у житті втрачено, якщо поруч з тобою зявилася мала, яка вчора здавалася чужою, а сьогодні вже своя.
