Коляска за чотириста тисяч гривень
Павло побачив це відео раніше, ніж прочитав підпис під ним.
Він сидів на лавці в парку Шевченка, у Черкасах, ветер гонял по дорожках жовте листя, і поруч із ним, в інвалідному кріслі, сиділа Марина — його дівчина, точніше, майже нареченою, бо каблучку він купив ще в серпні і тримав у сейфі, чекаючи слушного моменту.
Марина не могла ходити вже вісім місяців. Аварія на трасі під Смілою, розбитий «Фольксваген», перелом хребта — так сказали лікарі, так казала вона сама, так було написано у виписці, яку він сам же й оплачував. Крісло коштувало чотириста тисяч гривень, імпортне, з електроприводом. Він тоді подивився на неї, заплакану, у лікарняному халаті, і пішов брати кредит у той самий день.
— Павле Андрійовичу, можна вас на хвилинку?
Хлопчик років дев'яти стояв перед ними з телефоном у руці. Світлий чубчик, курточка на розмір більша, явно не місцевий — радше з тих, кого бабусі водять у цьому парку по вихідних.
— Я вас знаю, ви в міськраді працюєте. Я вас по телевізору бачив.
— Так, малий, це я. А ти хто?
— Це не важливо. — Хлопчик переступив з ноги на ногу, подивився кудись убік, на фонтан. — Тітка сказала показати. Вона каже, їй… надоело.
— Показати що?
Хлопчик мовчки протягнув телефон, не дивлячись йому в очі.
Марина сіпнулась у кріслі.
— Павлику, не бери це, це якийсь хуліган, звідки у нього…
Павло взяв телефон майже машинально — руки самі потяглися, поки голова ще відмовлялась вірити.
На екрані — відео, зняте явно з вікна кав'ярні на бульварі Шевченка. Марина. У джинсах, у тій самій червоній куртці, яку він подарував їй на день народження в липні. Вона йшла. Нормально, впевнено, сміючись, тримаючи за руку чоловіка — високого, в шкірянці, з короткою стрижкою. Вони зайшли у під'їзд будинку навпроти суду.
Павло подивився один раз. Потім ще раз, повільніше, пальцем зупиняючи кадр там, де видно обличчя чоловіка.
— Це ж… — він опустив телефон. — Це схоже на Коваленка. Денис Коваленко, помічник прокурора. Я його в понеділок на нараді бачив.
— Павлику, це монтаж, зараз будь-що можна підробити, ти ж сам казав…
Хотілося, щоб це справді був монтаж. Він навіть почав подумки складати, як це могло бути зроблено — освітлення, кут, хода, — шукаючи, за що зачепитися, щоб повірити їй.
— Хлопче, — голос вийшов якось хрипко, — звідки у твоєї тітки це відео?
— Вона офіціантка там. В кав'ярні. — Хлопчик дивився на свої кросівки. — Вона сказала, якщо побачу вас у парку — показати. Вибачте.
Павло віддав телефон. Встав з лавки, не дивлячись на Марину, і відійшов кроків на п'ять, до каштана. Дістав свій телефон, потримав його в руці, не набираючи номер. Руки трусилися — дрібно, незручно, він навіть засунув одну в кишеню, щоб не було видно.
— Павлику, куди ти, — покликала Марина. — Повернись, я можу пояснити…
Він не повернувся. Набрав номер свого юриста, Вадима.
— Вадиме. Мені треба виписку по рахунку, який я відкривав на Марину Сергіївну Литвин у березні. І договір на крісло — хто там отримувач платежу.
Він чекав. Довго, хвилин десять — Вадим передзвонив, попросив ще час, щоб піднятися до бухгалтерії. Павло стояв під каштаном і дивився на Марину — вона сиділа в кріслі, ворушила пальцями край куртки, не дивилась у його бік. Хотілося підійти, сказати, що це помилка, що зараз з'ясується якась дурниця. Він навіть зробив крок назад до неї.
Телефон задзвонив знову.
— Так, слухаю, — сказав Павло.
Він слухав мовчки хвилину, потім ще одну. Один раз перепитав: «На кого зареєстровано?» — і замовк зовсім.
— Зрозумів. Дякую, Вадиме.
Він підійшов до неї повільно, сів на край лавки.
— Крісло оформлене не на реабілітаційний центр. На ТОВ «Медтехресурс». Засновник — Коваленко Галина Петрівна. Мати твого Дениса.
Марина мовчала.
— Сто вісім тисяч за фізіотерапевта, — продовжив він, дивлячись у землю. — У мене чек є, я його зберіг, думав колись показати тобі, коли одужаєш, посміємося разом. Лікар Ірина Бойко, кабінет на другому поверсі поліклініки на Гоголя. Я зателефонував їй учора ввечері — просто так, спитати, чи є покращення. Вона сказала, що не бачила тебе з травня.
— Павлику…
— Не треба. — Він дістав з внутрішньої кишені піджака папку з документами на квартиру на Смілянській, яку збирався переписати на неї після весілля. Поки що збирався. Руки не слухались, папка випала, він підняв її з землі. — Встань.
Вона дивилась на нього, не рухаючись.
— Встань, Марино. Я бачив відео.
Секунд п'ять вона сиділа нерухомо. Потім повільно, дуже обережно, наче перевіряючи, чи не пастка це, піднялась з крісла. Випросталась. Стояла на своїх двох — абсолютно пряма, абсолютно здорова — посеред осіннього парку, під поглядами випадкових прохожих, які почали зупинятися.
— Ось так краще, — сказав Павло. Голос зламався на останньому слові. Він прокашлявся. — Квартиру ти не отримаєш. Кредит на крісло закриваю сьогодні, продавець бере назад протягом року, умови такі є. Гроші з благодійного рахунку завтра віддам у фонд «Повернення» — тим, кому вони насправді потрібні.
— А крісло? — видавила Марина.
— Крісло віддам у реабілітаційний центр при військовому госпіталі на Хрещатицькій. Хай комусь послужить, хто справді не може ходити.
Він повернувся до хлопчика, який весь цей час стояв трохи осторонь, стискаючи телефон обома руками.
— Дякую тобі. — Павло не знав, що ще сказати дитині в такій ситуації, тому просто поклав руку йому на плече. — Передай тітці, що я їй зателефоную. Їй, можливо, доведеться бути свідком.
Хлопчик кивнув і побіг — до бабусі, яка чекала його біля фонтану, явно нічого не підозрюючи про роль онука в цій історії.
Марина стояла посеред дороги, в червоній куртці, на своїх двох, і дивилась йому в спину.
Павло розвернувся і пішов до виходу з парку — туди, де його чекала машина, і де за півгодини в нього була призначена зустріч з юристом щодо розірвання всіх спільних зобов'язань.
